З початку політичної кризи дії Компартії особливо завзято піддавалися різного роду критиці - починаючи від аналітичних статей і закінчуючи сороміцькими висловами на парканах.
І справа тут не в тому, що саме в цей період КПУ почала діяти якось особливо - «генеральна лінія партії» залишалася непорушною всі ці роки і не дуже змінилася в революційний час. Просто «щільність» прийняття життєво важливих для країни рішень в останні місяці значно підвищилася, а від комуністів, як не крути, у парламенті залежить багато чого, хоч самі вони ці рішення і не визначають, а лише допомагають легалізувати своїм політичним союзникам (або ж не дають реалізувати політичним опонентам). Коротше кажучи, підвищена увага до Компартії була викликана не стільки діями самої КПУ, як, власне, історичним моментом, в який цієї самої підвищеної уваги вистачало всім, хто так чи інакше впливав на політичну обстановку.
І ось саме в момент підвищеної концентрації уваги загалу в черговий раз відкрилося дивовижне вміння комуністів здійснювати вчинки, діаметрально протилежні не лише заповітам Володимира Ілліча, але і своїм власним обіцянкам, часто - сказаним ще вчора. Притому членів КПУ такі рекордно короткі терміни на «передумування» анітрохи не бентежать. Останнім прикладом може служити обіцянка Петра Симоненка від 27 січня 2014 року, коли той повідомив, що його фракція готова підтримати всі зміни в «закони 16 січня», крім законів №2178а і 2179а. Втім, «готовність» Симоненка розтанула буквально за ніч безсонних роздумів про долю країни - 28 січня жоден з представників Компартії за обіцяні проекти не голосував.
Традиції не голосувати за те, що обіцяно, або навпаки - «несподівано» підтримувати ненависні законопроекти, як виявилося, давно вкоренилися в партійних традиціях КПУ. Наприклад, 19 березня 2013 року Симоненко запевнив, що Компартія не голосуватиме за жоден законопроект з порядку денного, поки не буде скасована пенсійна реформа. Але вже в квітні комуністи щосили тиснули кнопки на наступний же день після того, як в Раді було провалено голосування за скасування пенсійної реформи.
Торік комуністи ще не раз повторили подібний трюк. Наприклад, 18 березня 2013 року все той же Симоненко запевняв, що Компартія підтримає рішення про проведення виборів мера Києва 2 червня 2013 року. Але вже через кілька днів, 21 березня, лідер КПУ і його фракція не проголосували за проведення виборів мера Києва і Київради 2 червня, геть забувши за такий короткий термін про цю обіцянку.
Ще одним каменем, який кожен бажаючий виправдано зміг би кинути в колгоспну ниву Петра Миколайовича, є невиконана обіцянка голосувати за відставку Кабміну. 22 листопада 2013 року лідер комуністів повідомив, що Комуністична партія готова підтримати резолюцію про недовіру Кабміну, але знову-таки, «готовність» кудись випарувалася, не так швидко як в деяких попередніх випадках (минуло цілих 10 днів), але менше з тим. 3 грудня 2013 року комуністи проігнорували голосування за проект резолюції №3692 про висловлення недовіри уряду Миколи Азарова, мотивувавши це тим, що, мовляв, хочуть відправити Кабмін у відставку за своєю особистою ініціативою, а не за бажанням якихось буржуазних націоналістів і фашистських молодчиків. Звичайно, хтось міг би заперечити Симоненку, що ніякої різниці в тому, хто подає резолюцію про недовіру, немає, а головне - кінцевий результат. Але таке заперечення здалося б резонним для кого завгодно, тільки не для такої патологічно принципової людини як Петро Миколайович. Про це не всі знають, але для останнього вигнання з влади всіх демагогів є особистою справою принципу, а тепер уже екс-прем'єр Азаров саме в демагогії досяг рекордних висот - позначку в 233 невиконаних обіцянки ще довго нікому не подолати. Так от, не всім відомо, що ще в грудні 2012 року Симоненко клятвено заявляв, що його партія вимагатиме відставки всіх, хто не виконає своїх передвиборчих обіцянок. Правда, в кінцевому результаті Компартія проголосила, що не голосуватиме за відставку уряду Азарова ні під яким соусом - Микола Янович хоч своїх обіцянок і не виконує, але перед небезпекою коричневої чуми всі його гріхи здаються дитячим лепетом, а комуністи люди не лише принципові, але в першу чергу розсудливі.
Крім членів Кабміну дивом уникнув відповідальності перед комуністами і глава Нацбанку Ігор Соркін, до якого у зв'язку зі стрімким знеціненням гривні зараз виникає купа питань у кожного українського громадянина, який зберігає в банку чи в банці хоч кілька тисяч у нацвалюті. Так от, ще 11 січня 2013 року народний депутат від КПУ Спиридон Кілінкаров пообіцяв, що його фракція через півроку ініціюватиме проведення фінансового звіту голови НБУ Ігоря Соркіна перед народними депутатами. Але ніякого звіту не послідувало, і комуністи, схоже, анітрохи не образилися, адже окрім принциповості і розсудливості їм характерне ще і в вищій мірі милосердне ставлення до всіх колег по владі.
Всепрощаюче єство представників Компартії найкраще продемонструвала заява Петра Симоненка від 9 грудня 2013 року. Того дня лідер комуністів заявив, що його політсила не вимагатиме покарання для людей, які 8 грудня знесли пам'ятник Леніну. Здавалося б, якщо комуністи готові пробачити таке, то немає нічого, чого б вони не могли пробачити - вкрадених заводів, рейдерських захоплень підприємств, порушень всіх законів і громадянських прав.... Того дня осатанілому натовпу було не до тями, що Ленін живе в серці кожного члена КПУ, а не на постаменті, і звідти його не вирвати. Правда, деякі колеги Симоненка по фракції, зокрема, Олександр Зубчевський, заявили зовсім протилежне, але на те вони й молодші товариші, щоб рівнятися у всьому на свого лідера, в тому числі і в милосерді.
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»