17 листопада у США вийшли мемуари Джо Байдена, в яких, як відомо з опублікованих уривків, є й характеристика Володимира Зеленського. Український президент, за спогадами американського, «міг бути примхливим і впертим у наших приватних бесідах, і не таким вдячним, як я очікував».
Як бачимо, нічого принципово нового порівняно з картинкою з Білого дому 28 лютого 2025 року, де Зеленський справді демонстрував примхливу впертість уже іншому президентові, а віцепрезидент на потіху публіці вичитував його за невдячність. Можна із задоволенням констатувати, що наш глава держави впевнено демонструє поведінкову стійкість, захищаючи свою країну.
Та не лише американці, причому навіть такі антиподи, як Трамп і Байден, говорять про недостатню вдячність українського лідера. Пригадаймо слова образи міністра оборони Великої Британії Бена Воллеса на вільнюському саміті НАТО в липні 2023 року, коли цей політик, який, на відміну від американських партнерів, не дав приводу засумніватися у своїй відданості боротьбі України з агресором, сказав у відповідь на безперервні запити про допомогу: «Ми не Amazon», і що люди хочуть бачити «трохи вдячності». Зеленський тоді у відповідь знову назухвальствував: «Я просто не знаю, як ми ще можемо подякувати? Можемо зранку прокидатися і дякувати міністрові особисто. Нехай він напише мені, як потрібно дякувати, і я так і подякую». Відтоді, до речі, невпинно дякує кожному з чотирьох британських міністрів оборони, які з того часу змінювали без перебільшення прекрасного Бена Воллеса.
Як то кажуть, один раз – випадковість, другий раз – збіг, третій – явно закономірність. Якщо регулярно виникає розмова про недостатню вдячність, отже, за цим щось стоїть. Окей, напевно, у цих претензіях є й частка заслуги самого Зеленського, який, можливо, надміру прямолінійний у своїх формулюваннях і недостатньо щадить почуття своїх співрозмовників, експлуатуючи статус лідера країни, яку мають намір знищити: надзвичайні обставини – нестандартні форми комунікації. Але партнери, які вимагають визнання, теж намагаються в такий спосіб вирішити якісь свої завдання та проблеми.
Насамперед, звісно, це спроба розставити по місцях, хто тут благодійник, а хто облагодіяний, і застовпити позицію вирішального впливу: «Якби не ми!..». Так Трамп, який припинив безоплатну допомогу Україні ще на етапі боротьби за другий термін, заблокувавши руками спікера-республіканця голосування в Конгресі за пакет підтримки, вимагав вдячності від Зеленського в перші ж дні свого президентства, посилаючись на міфічні «джавеліни», які нібито зупинили російську агресію.
Американські ПТРК справді були поставлені за першого терміну Трампа, але зовсім не безоплатно, і їхня кількість, звичайно, не могла справити скільки-небудь вирішального впливу на перебіг битв: усього 39 пускових установок і 360 ракет до них. Увесь український подвиг зводиться нанівець розповідями про могутню американську зброю та тупого російського генерала, який повів танкові армади не шосе, а бездоріжжям.
Заяви про невдячність відкривають можливість виправдати зупинку або зменшення допомоги: мовляв, це не ми такі холодно розважливі й позбавлені емпатії тварюки, а жертва, яка не заслужила нашого доброго ставлення, – кількість і пристрасність поцілунків, що осипали долоню дарувальника, були образливо недостатніми. Це, знову-таки, особливо наочно працює у випадку з Трампом, при тому, що предметом його особливої гордості є те, що за нього Україна отримує зброю виключно за гроші, і США заробляють на нашій війні, тоді як за дурника Байдена витрачали.
Надана допомога ніби дає право тому, хто допомагає, розраховувати на додатковий вплив і пріоритетне врахування своїх інтересів. Так було у випадку спроб США примусити Україну відмовитися від ударів по російських НПЗ, позбавивши одного з найсильніших важелів впливу на противника. Проміжні вибори неприємно сфокусували увагу американських виборців на ціні пального, і врятувати ситуацію для республіканців, за логікою Білого дому, мала саме Україна. Щоправда, не зрослося – ясна річ, через нашу вроджену невдячність. І в такий нехитрий спосіб США перетворюються на жертву власної дитячої наївності та підступної України.
Але є ще один момент, пов'язаний із прагненням західних партнерів отримати від України визнання, цього разу позитивний. Іноді за цим стоїть прагнення, частіше підсвідоме, долучитися до успіхів українців, підкреслити і власну участь у важкій та благородній справі, якою зайнята Україна, поки решта, значно заможніші й захищеніші, так чи інакше залишаються осторонь, що дещо обтяжує сумління тим, у кого воно є. Отримати знаки вдячності від бійця, який уже довгі роки не виходить із битви, дорогого вартує. Як у фільмі «Біле сонце пустелі» юна Гюльчатай, отримавши знаки уваги червоноармійця Сухова, радісно кричить: «Пан назвав мене улюбленою дружиною!». Образа на відсутність такого визнання – це певною мірою образа на себе: не удостоївся/не удостоїлася. І образа Бена Воллеса, здається, саме такого ж типу: «Невже не удостоїлися?».
А взагалі Україні, яка, звісно, дуже залежить від зовнішньої допомоги і залежатиме від неї й на етапі повоєнного відновлення, належить зламати образ країни – вічної боржниці, який створюють їй як вороги, так і недопартнери, але й не впасти в іншу крайність – залізти на п'єдестал народу, якому всі віднині й назавжди всім зобов'язані. Хоча, звісно, зобов'язані, що тут казати.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.