Європа входить у період, коли російська загроза дедалі менше схожа лише на класичне військове протистояння. росія шпигує, проводить кібератаки, вербує виконавців для диверсій, атакує критичну інфраструктуру і дедалі агресивніше погрожує окремим країнам ЄС. Найгучніший останній приклад – Німеччина: Берлін офіційно поклав на росію відповідальність за серпневу спробу атаки вибуховим дроном на аеропорт Лейпциг/Галле. Після цього Німеччина оголосила про закриття генконсульства рф у Бонні та згортання діяльності «русского дома» в Берліні, а москва у відповідь закрила німецьке консульство у Санкт-Петербурзі.
Але для кремля гібридна війна – це не тільки диверсії. Європарламент ще у 2024 році прямо говорив про російські кібератаки, втручання у вибори, фінансування рухів і лобістських структур, а також системні контакти москви з представниками крайньої правої та крайньої лівої частини політичного спектра. Логіка проста: країнам на східному фланзі НАТО можна погрожувати військовою силою, а в Німеччині, Франції, Італії чи Австрії можна використовувати те, що є силою демократії, – конкуренцію партій, вибори і суспільне невдоволення.
При цьому було б помилкою оголосити будь-якого європейського популіста «агентом кремля». Причини їхнього зростання переважно внутрішні: міграція, дорожнеча, недовіра до еліт, страх війни, втома від криз. росії навіть не потрібно створювати ці проблеми. Їй достатньо підсилювати наративи, за яких «мир» означає менше зброї для України, «дешева енергія» – повернення до російського газу, а «національний інтерес» – послаблення санкцій.
Німеччина: 44% як політичний землетрус
6 вересня «Альтернатива для Німеччини» здобула історичний результат на виборах у Саксонії-Ангальт – 43,8% голосів і 39 із 83 мандатів. ХДС канцлера Фрідріха Мерца отримав лише близько 17%. AfD не вистачило кількох мандатів до одноосібної більшості, а традиційні партії поки зберігають «брандмауер» – принципову відмову створювати з нею коаліцію. Теоретичним ключем до більшості може стати лівопопулістський «Альянс Сари Вагенкнехт» (BSW), який також виступає проти підтримки України та за відновлення відносин із росією.
Значення цих виборів виходить далеко за межі однієї східної землі. Місцевий осередок AfD німецькі спецслужби класифікують як правоекстремістський. Партія вимагає різко обмежити міграцію, відновити відносини з москвою, припинити підтримку України, зняти санкції та повернути енергетичну співпрацю з росією, включно з Nord Stream. До цьогорічних виборів AfD фактично залишалася єдиною великою силою в Бундестазі, яка послідовно просувала саме такий розворот.
Для кремля важливо навіть не те, чи зможе AfD зараз сформувати земельний уряд. Значно важливіше, що 44% змінюють усю політичну конкуренцію. Мерцу доведеться повертати виборця, який пішов до радикалів. Це створює тиск на федеральний уряд у питаннях міграції, соціальних видатків, оборони і вартості підтримки України. Показово, що після виборів путін сам використав результат AfD як доказ нібито «системних помилок» західних еліт.
Водночас було б неправильно пояснювати перемогу AfD лише російським впливом. Експерти називають серед головних причин невдоволення вартістю життя, пенсіями, економічною невпевненістю та федеральною владою. Саме на ці реальні страхи і накладається російська пропаганда. Найефективніша гібридна операція – не вигадати проблему, а переконати суспільство, що винна в ній Україна або підтримка України.
Франція: президентські вибори вже кидають тінь на Європу
Наступною великою точкою ризику стане Франція. Перший тур президентських виборів відбудеться 18 квітня 2027 року, другий – 2 травня. Еммануель Макрон балотуватися знову не може, а станом на середину вересня Марін Ле Пен залишається лідеркою президентських рейтингів. Паралельно у більшості протестованих сценаріїв на другому місці опиняється лідер радикальної лівої «Нескореної Франції» Жан-Люк Меланшон. Тобто одна з ключових держав ЄС входить у кампанію в умовах надзвичайно високої політичної поляризації.
Юридична історія Ле Пен справді складна, але вона не вибула з перегонів. Апеляційний суд у липні підтвердив її винуватість у справі про використання коштів Європарламенту для оплати партійних працівників. Суд призначив три роки позбавлення волі, два з яких умовно, та рік під електронним контролем, але скоротив строк заборони обіймати виборні посади так, що Ле Пен знову отримала можливість балотуватися. Вона оскаржує рішення у Касаційному суді, що наразі зупиняє виконання частини вироку.
Історія її відносин із росією добре відома. Європарламент нагадував про кредит на 9,4 млн євро, який партія Ле Пен отримала від російського банку ще у 2013 році, та про тривалі політичні контакти з москвою. Після 2022 року «Національне об’єднання» помітно пом’якшило стару проросійську риторику. Проте сама Ле Пен у травні цього року підтвердила, що у разі перемоги хоче вивести Францію з інтегрованого військового командування НАТО.
Тому для москви французькі вибори – це не обов’язково ставка на «свого кандидата». Кремлю достатньо отримати Францію, більше зайняту внутрішнім конфліктом, менш передбачувану в НАТО і схильнішу ставити під сумнів масштаби підтримки України.
Від Італії до Британії: кремлю не обов’язково потрібні «друзі росії»
Було б великою помилкою записувати весь європейський радикальний правий табір у «проросійські сили». Найкраще це видно на прикладі Італії. Джорджа Мелоні прийшла до влади на консервативній, антиміграційній та євроскептичній риториці, але після 2022 року її уряд зберіг підтримку України, санкційний тиск на росію та військову допомогу Києву. Минулого тижня Мелоні прямо заявила, що їй було б електорально вигідніше не підтримувати Україну, однак вона не готова змінювати позицію заради рейтингів і не збирається вступати в союз із силами, які голосують проти допомоги Києву.
І це важливо, бо суспільний фон для такої позиції зовсім не комфортний. За травневим дослідженням ECFR, Італія стала єдиною серед 15 досліджених європейських держав, де абсолютна більшість – 58% – виступає проти збільшення оборонних витрат, тоді як підтримують їх лише 28%. Тобто Мелоні фактично йде проти частини настроїв власного електорату.
Цей приклад показує, що для України важливо розрізняти кілька різних типів політичних сил. Є відверто дружні до москви партії, які роками виступають проти санкцій та підтримки України. Є радикальні націоналісти, які можуть формально засуджувати російську агресію, але будують популярність на антиукраїнській риториці. А є праві євроскептики, які залишаються антиросійськими та підтримують Україну – до таких можна віднести «Братів Італії», значну частину польської «Права і справедливості» чи іспанську Vox. Саме цю відмінність варто тримати в голові, аналізуючи правий поворот Європи.
Особливо тривожною зараз виглядає Румунія. «Альянс за об’єднання румунів» (AUR) Джордже Сіміона, який виступає проти військової підтримки України та активно використовує націоналістичну й історико-територіальну риторику, у свіжому вересневому опитуванні INSCOP отримує вже 39,7%. Це більш ніж удвічі вище за показники PSD — 18,7% — та PNL — 16,3%, і навіть більше, ніж ці дві партії мають разом. На парламентських виборах 2024 року AUR отримав близько 18% голосів. Тобто менш ніж за два роки його потенційна підтримка фактично більш ніж подвоїлася.
У Польщі ситуація інша. Сама польська держава залишається одним із найбільш послідовних противників росії, але дедалі відчутнішою є «Конфедерація». Її представники вже прямо пропонують припинити передачу Україні військової техніки, фінансування, заблокувати нові кредити Києву та навіть вступ України до ЄС. Тобто проросійськість тут може взагалі не звучати як любов до москви – достатньо перевести дискусію у формулу «Польща нічого Україні не винна».
Ще один приклад – Велика Британія, яка взагалі не є членом ЄС. Reform UK Найджела Фараджа пережила серйозне зростання і, попри останнє падіння рейтингів та скандали з фінансуванням, залишається однією з найбільших політичних сил країни: на початку вересня Opinium давав їй 24%. Сам Фарадж ще у 2024 році заявляв, що розширення НАТО та Євросоюзу «спровокувало» путіна на вторгнення, хоча відповідальність за саму війну покладав на російського президента.
Саме тут криється ключова небезпека: кремлю зовсім не потрібно, щоб кожна з цих партій любила росію, визнавала окупацію Криму чи повторювала кремлівську пропаганду дослівно. Частина може навіть залишатися проукраїнською. Для москви вже буде великим виграшем, якщо Європа стане менш здатною ухвалювати колективні рішення.
Достатньо кількох урядів, які блокуватимуть санкції, кількох – які відмовлятимуться фінансувати спільні закупівлі зброї, ще кількох – які поставлять під сумнів розширення ЄС. Тоді замість однієї Угорщини, з якою Брюссель роками веде торг навколо кожного важливого рішення, таких держав може стати п’ять чи десять. Навіть проукраїнські праві уряди в такій системі не зможуть компенсувати загальний параліч. Для України це означатиме перехід від стабільної колективної допомоги ЄС до менш передбачуваних двосторонніх домовленостей.
Для нас є практичний висновок. Україні недостатньо просто сподіватися, що на наступних виборах у Німеччині, Франції, Польщі чи Румунії переможуть «правильні» партії. Треба робити так, щоб підтримувати Україну було вигідно незалежно від того, хто приходить до влади.
Це означає глибшу інтеграцію України в європейську оборонну промисловість, спільні заводи з виробництва боєприпасів, дронів і систем РЕБ, спільну роботу у сфері кібербезпеки, захисту кордонів та критичної інфраструктури. Паралельно потрібно максимально закріплювати партнерство з державами Балтії та Скандинавії, де російська загроза сприймається не як абстрактна дискусія, а як питання власного виживання. Чим більше Україна буде частиною практичної системи європейської безпеки, тим складніше будь-якому наступному уряду буде просто сказати: «Україна – це більше не наша проблема».
І саме тому для кремля головною перемогою на європейських виборах є не обов’язково прихід до влади прямого союзника путіна. Набагато реалістичніша мета – Європа, де кожна держава дедалі більше діє сама за себе, а спільні рішення щодо росії та України стають предметом постійного торгу. Для москви така Європа буде значно слабшим противником навіть без формального розпаду Євросоюзу.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.