У Збройних силах України служить понад 75 тисяч жінок, переважна більшість яких – військовослужбовиці. І якщо жіночі потреби, на які раніше особливо ніхто не зважав, держава і волонтери закривають дедалі успішніше, то жіночого погляду на війну зсередини – досі бракує. «Слово і діло», за інформаційної підтримки ArmWomenNow, публікує серію інтерв’ю з жінками-військовими різних професій, які обрали цей шлях добровільно. Героїня сьогоднішньої розмови – підполковниця Мар’яна Охремчук, яка працює у системі психологічної підтримки персоналу.
Як Мар’яна знайшла свою роль у війську
У війську я з 2015 року. Прийшла сюди, коли почалася війна. Це було досить давно.
Тривалий час я називала себе психологинею. Постійно – на зустрічах, нарадах. І тільки недавно усвідомила, що за цим формулюванням ховалося щось інше. Мабуть, я відмежовувала себе від війська загалом. Не сприймала себе повністю військовою і, можливо, обмежувала себе в певних компетентностях. От я психологиня – і все.
А нещодавно я озвучила це й усвідомила, що я офіцерка Збройних сил. Офіцерка оперативного рівня. І це відкриває нові горизонти, розширює мислення, додає цікавості у службі.
Я не скажу, що це легко. Це мегаскладно. Не знаю, як у цивільному секторі, але в Збройних силах офіцер або офіцерка має вміти багато чого: стріляти, бігати, знати іноземну мову і робити безліч справ, які не завжди прямо пов’язані з посадою.
Тому тепер на запитання, що я роблю у війську, я відповідаю: я офіцерка Збройних сил і працюю з людським виміром війни.
Як влаштована психологічна підтримка в ЗСУ
Насамперед варто зазначити: психологом у війську ти можеш бути тільки в офіцерських погонах, тому що це офіцерська посада. Солдати й сержанти – це інші посади.
Коли я свого часу прийшла у військо, я прийшла солдаткою. Пройшла всі ранги. Мені потрібно було здобути кілька компетентностей, щоб стати офіцеркою, зокрема психологинею.
Якщо говорити про систему, яка включає психологічний напрям, то зараз у війську вона звучит як психологічна підтримка персоналу. Вона включає і психологічний компонент, і моральний компонент.
Моральна підтримка включає внутрішню комунікацію, військово-патріотичну роботу та культурну рекреацію. Психологічна підтримка – діагностику, підготовку, супровід та відновлення.
Плюс до цього, не в системі психологічної підтримки персоналу, є військові капелани. Також є цивільно-військове співробітництво. І я ще хотіла б виокремити соціальну роботу як окремий напрям.
Якщо грубо, то я б назвала ці чотири напрями. Але це дуже умовно, адже всі працюють із людьми й кожен виконує той чи інший напрям, пов’язаний із задоволенням потреб військовослужбовців.
З якими запитами найчастіше звертаються до психолога військові
У моєму випадку найбільш поширеними причинами звернень були втома, виснаження, тривожні стани, панічні атаки, апатично-депресивні стани. І як наслідок – порушений сон, відсутність сил загалом. Але, гадаю, базою всього цього є тотальне виснаження: фізичне та психоемоційне.
Чим психолог допомагає військовим
На мою думку, є кілька важливих речей. Перше – це особистий приклад і присутність. Коли я приїжджаю до них з енергією, посмішкою, добротою, – це передається, зчитується. Я кажу: дивіться, щоб був плюс-мінус нормальний стан, треба щось для цього робити. Тобто перше – власний приклад.
Друге – постійно говорити про інструменти, які можуть допомогти. Третє – говорити про наслідки, зокрема критичні, які можуть бути, якщо нічого не робити. Тобто приклад і постійна психоедукація – це, як на мене, основа.
Так, дуже складно змусити когось щось робити. Але якщо ти говоритимеш про це сто тисяч разів, то на якийсь раз хтось почує і щось зробить. Тим паче, якщо людина знатиме, що саме можна зробити, буде поінформована про свій стан, процеси, наслідки та інструменти.
Чи військовослужбовці завжди беруть цю допомогу? Ні. Чи вони завжди розуміють її цінність? Не завжди. Чи вони хочуть щось робити? Теж не завжди.
Але я як психологиня вважаю, що маю обов’язок ділитися цією інформацією. Хтось колись почує і щось для себе візьме. Зрештою, навіть ми – фахівці психологічної підтримки – не завжди беремо ці інструменти в роботу. Бо важко, сумно, спрацьовують якісь патерни поведінки. А що вже говорити про військовослужбовця, який загалом скептично ставиться до психології?
Які проблеми у війську бачить Мар’яна як психологиня
Я для себе виділяю три основні компоненти. Перше – людський ресурс і надалі сприймається як щось невичерпне. Друге – психологічне відновлення сприймається як щось другорядне. Третє – часто забувається, що командири – це звичайні люди, які теж виснажуються через надвисокі вимоги.
Якщо деталізувати перший пункт: ми багато говоримо про техніку, озброєння, логістику, але мало говоримо про межі людських можливостей. Про те, що наш потенціал і наші спроможності мають граничну межу.
Ми стоїмо, продовжуємо стояти, але рано чи пізно в того чи іншого військовослужбовця починають вилазити якісь болячки. І ці болячки вже, напевно, на фізичному рівні. Це про критичність, коли організм уже кричить, а ти нічого не можеш зробити.
Другий момент – психологічне відновлення як щось другорядне. Навіть якщо підрозділ виходить у район відновлення боєздатності, то спочатку йдеться про техніку, про все інше. А потім, якщо вистачить часу, можливо, якось відновимося і зробимо відновлювальні заходи для військовослужбовців. Але це так не працює.
Беззаперечно, у війську також присутня стигматизація щодо звернень по психологічну допомогу. Але останніми роками ця стигматизація зменшується, розвіюється. Причина, мабуть, у тому, що про це багато говорять.
Про розмежування цивільних і військових
Коли йдеться про цивільних і військових, мені насамперед хочеться сказати: кепсько, що мы це розмежовуємо. Ми маємо бути одним цілим.
Я не знаю, як там у цивільних. Але я прожила трохи часу в цивільному місті, в Києві. І на собі відчула, що починаю забувати особливості війни. Перші місяці – це якесь божевілля. Тобі хочеться назад. Повернутися в те божевілля і залишатися в тому середовищі.
Для мене цивільне середовище було небезпекою. Мені було дуже страшно. Я не знала, як зможу тут адаптуватися. Я також відчувала сором і провину: чому я не там, чому я тут, у цивільному місті, і маю цивільні блага?
Якщо говорити про цивільних людей, які не мають родичів у війську і фактично не дотичні до цієї війни, то в них уникання може бути помножено на десять. Це не дивно. Мабуть, це нормальна реакція організму: страх, сором, провина.
Не факт, що в них немає емпатії до військовослужбовців і до всього, що відбувається. Вони можуть дуже сильно страждати. Але, уникаючи, закриваючись у своїй умовній коробочці, вони так виживають. Це їхні захисні механізми.
У кожного це відбувається по-своєму. Немає одного сценарію, який підійшов би всім цивільним громадянам України.
Що допомогло Мар’яні звикнути до Києва
Мені, зокрема, допомогли громадські організації, жіночі організації, куди я могла приходити. Мені було не ок, я не хотіла йти до людей. Але через силу йшла до них, щоб не бути одній, знаходити тих, кому теж сумно, важко, страшно, хто мав схожий досвід. Для нас, військовослужбовців, дуже цінно мати такі осередки в цивільному середовищі після повернення.
Як військові сприймають психологинь
Випадки бували різні. Одні говорили: ти мене не зрозумієш, ти жінка, ти не проходила схожий шлях. З іншими було навпаки. Через те, що я жінка, маю високий рівень емпатійності тощо, вони могли прийти і поговорити, дозволити собі проявити ті чи інші емоції. Це все дуже індивідуально.
Але спершу важливо, з якої ролі я приходжу в те чи інше середовище. Якщо я позиціоную себе як фахівчиня, як друг, як їхня посестра, вони це зчитують і відповідно звертаються або не звертаються.
Мені хотілося б сказати, що мою стать не бачать, а бачать мене як фахівчиню. Але насправді це не відповідає дійсності. Спочатку бачать, що приходить жінка. Якою б я не була – із зібраним волоссям, без манікюру, зовсім як «сіра мишка». Але навіть моя енергія чи легкий парфум показують, що я жінка. Це так чи інакше впливає, бо ми не можемо забрати стать.
Про пережитий досвід сексизму під час служби
Якщо говорить про прояви сексизму, то з власного досвіду великих кричущих прикладів, на щастя, не було. Вони були в моїх посестер, але я не можу і не хочу говорити про них.
Якщо говорити про маленькі речі, то вони трапляються вкрай часто – у побутових справах щодня. Це прояви об’єктивізації жінки, уявлення, що вона умовно зобов’язана щось прибирати, щось готувати – незалежно від того, скільки нас у колективі й хто яку роль виконує.
Військове середовище дуже різне. Можливо, молодші люди нашого віку ще сприймають те, що жінка може бути на рівні. А для старших чоловіків це вже не так. Для них жінка – це берегиня, мати тощо.
Часто жінки говорять: «Немає ніякого сексизму, підеш на бойові, проявиш себе – і чоловіки побачать, яка ти бойовичка». Але не всі жінки можуть проявити себе на бойових, бо є багато посад не в піхотних підрозділах.
Про те, як формується культура підрозділу
Культура підрозділу, як на мене, – це не те, що написано на стенді, плакатах чи в положеннях. Це поведінка, яку командир щодня винагороджує та толерує. Внутрішня культура підрозділу – це про атмосферу, в якій підрозділ живе щодня.
Якісна культура – це коли кожен може поставити запитання і не боятися виглядати безглуздо чи нерозумно. Коли кожен може визнати помилку без страху бути публічно приниженим.
На цю культуру найбільше впливає командир підрозділу: який тон він задає, які правила гри встановлює, що толерує, що винагороджує. Звісно, важливу роль відіграють і члени колективу. Але диригент цього всього – командир підрозділу. Тому так важливо, щоб ця постать була екологічною, мудрою, дозрілою.
Він власним прикладом може показувати, що турбота про психічне здоров’я – це нормально. Може не знецінювати діяльність психолога, а навпаки, заохочувати звертатися по допомогу.
Бо якщо командир, на якого всі дивляться, говорить: «Та ці ваші психологи – це дурня», – це множиться на всі стигми, які вже існують у нашому середовищі.
Культура – це про людей і стосунки між ними. А у військовому середовищі, як і не тільки у військовому, ми проживаємо багато часу. І нам дуже важливо, щоб там було добре.
Про взаємодію між психологами та командирами
Робота з командирами також була. Я не скажу, що у великих обсягах, але керівники різних рівнів самі зверталися, хоча таких менше.
Коли ти сам приходиш до командира, це не є таким дієвим. Век може для галочки зробити певну процедуру: заповнити анкету чи виконати якісь формальні моменти. Але якісна, щира бесіда відбувається тоді, коли командир сам ініціює зустріч.
До звичайних тем розмов додаються питання рекомендацій і порад. Що робити з тим чи іншим військовослужбовцем? Як краще вчинити, щоб він став у стрій? Як зробити, щоб він змінив діяльність або колектив, де йому, можливо, буде краще?
Рішення командири добре вміють приймати самі. У них є багато інструментів і людей, до яких вони можуть звернутися. Гадаю, психолог – це не та одиниця, до якої вони приходять, щоб приймати рішення. Але за рекомендаціями щодо роботи з людьми – так.
Про єдність і людяність
Я б хотіла побажати всім нам усвідомлення відповідальності. Кожен із нас – важливий елемент великої системи. Від дій кожного залежить кінцевий результат. І від цивільних, і від військових. Друге – я б хотіла побажати нам єдності. Адже в єдності наша сила, попри все.
І ще – більше людяності. Я розумію, що ми всі втомлені. Але саме в людяності та доброті ми можемо вистояти. Саме так ми можемо легше переносити наші внутрішні чвари. Це не про тотальний позитивізм. Не про сміх крізь усе. Але сміх крізь сльози також є важливим.
Якщо говорити про цивільних і військових – не боятися військових. Ми такі самі люди, як і цивільні. Можливо, трохи більше зранені, з іншим досвідом. Але ми потребуємо вас. І при цьому нам усім страшно – і військовим, і цивільним.
Інтерв’ю провів Денис Ратушний
Організація інтерв’ю – ArmWomenNow.
Читайте також наші інтерв'ю з Наталією Кудрявцевою – бойовою медикинею 72-ї ОМБр, та Катериною Сорокою – операторкою БПЛА
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.