Український медіапростір обговорює нову порцію так званих «плівок Міндіча», які цього разу опублікували не офіційні сторінки НАБУ, а журналісти й народні обранці. І поки тривають суперечки про те, хто і навіщо організував «злив» цих матеріалів та наскільки доречним є їхнє оприлюднення, «Слово і діло» вирішило розібратися, як питання «прослушки» в Україні регулює закон: які органи – та за яких обставин – мають право вести стеження й оприлюднювати записи.
Прослуховування – це один із видів негласних слідчих (або ж розшукових) дій, які в Україні регулює насамперед глава 21 Кримінального процесуального кодексу. Є два типи «прослушки» – із безпосереднім записом розмов/дій особи та через зняття інформації з її пристроїв:
Стаття 260: Аудіо-, відеоконтроль особи є різновидом втручання у приватне спілкування, яке проводиться без її відома на підставі ухвали слідчого судді.
Стаття 263: Зняття інформації з електронних комунікаційних мереж є різновидом втручання у приватне спілкування, що проводиться без відома осіб, які використовують засоби електронних комунікацій (телекомунікацій) для передавання інформації.
Важливо: негласні слідчі дії проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.
Які органи мають право на прослуховування
Якщо судити винятково за медіасферою, може скластися враження, що стеженням та прихованим записом займаються винятково СБУ та антикорупційні органи. Однак насправді перелік органів, які мають право здійснювати негласні слідчі дії за дорученням слідчого, набагато більший. Їх перераховує стаття 246 КПК:
- Національна поліція;
- «органи безпеки» (тобто СБУ – ред.);
- Національне антикорупційне бюро України (НАБУ);
- Державне бюро розслідувань (ДБР);
- Бюро економічної безпеки (БЕБ);
- Державна кримінально-виконавча служба;
- Держприкордонслужба.
Однак знімати інформацію з електронних комунікаційних мереж можуть лише підрозділи Нацполіції, БЕБ, НАБУ, ДБР та органів безпеки (стаття 263 КПК).
ДБР і НАБУ отримали право самостійно, без допомоги СБУ чи Нацполіції, проводити негласні слідчі дії за результатами комплексних правок до КПК у 2019 році. Утім, ще наприкінці 2021 року глава НАБУ Артем Ситник скаржився, що СБУ гальмує імплементацію закону. Та зрештою обидва бюро отримали можливість самостійно організовувати «прослушку». Однак власних потужностей для прослуховування мобільних, а не стаціонарних, телефонів НАБУ досі не має.
Отримання дозволу на прослуховування
Незалежно від того, який саме орган проводить прослуховування або інші негласні слідчі дії, порядок отримання дозволу на них ідентичний.
Згідно з кодексом, прокурор або погоджений ним слідчий має подати слідчому судді відповідне клопотання. Саме суддя вирішує, чи достатньо наведених ними підстав для проведення негласних слідчих дій, зокрема:
- чи було вчинене кримінальне правопорушення відповідної тяжкості;
- чи нададуть негласні слідчі дії докази, важливі для справи.
Проте в окремих випадках негласні слідчі дії можуть бути проведені до ухвали судді – якщо йдеться про невідкладні випадки (порятунок життя чи запобігання особливо тяжким злочинам). Але і в такому разі прокурор зобов’язаний негайно звернутися з клопотанням до слідчого судді.
Важливо: суддя дає не безстроковий дозвіл, а дозвіл із чітким обмеженням у часі, який, за потреби, може бути продовжений.
Скільки негласних слідчих дій проводиться в Україні
Звіти Офісу генпрокурора дають змогу оцінити масштаби виданих дозволів. Так, звіт за 2025 рік свідчить, що загалом торік суди задовольнили 80 тисяч 609 клопотань про проведення негласних слідчих дій у кримінальних провадженнях від:
- Нацполіції: 59 526;
- БЕБ: 3 785;
- СБУ: 7 860;
- ДБР: 8 158;
- НАБУ: 1 173.
Разом із тим протягом 2025 року судді відхилили 3 651 клопотання про негласні слідчі дії.
У скількох випадках ідеться про дозволи на прослуховування чи інші форми стеження – достеменно невідомо, адже негласні слідчі дії – це досить широка категорія. Проте ця статистика дозволяє оцінити хоча б приблизне співвідношення.
Водночас складно стверджувати, чи справді всі випадки негласних слідчих дій – включно з прослуховуванням – проводилися винятково з дозволами суддів.
Так, наприклад, у випадку зі скандалами про стеження за журналістами «Бігус.інфо» сторона захисту так і не отримала інформації, хто і коли дав дозвіл на проведення негласних слідчих дій – якщо його взагалі було надано.
Коли «плівки» втрачають секретність
«Секретність» негласних слідчих дій не є абсолютною.
По-перше, держоргани зобов’язані повідомити про факт і результати слідчих дій особі, стосовно якої вони велися, упродовж 12 місяців із дня припинення операції – але не пізніше звернення до суду з обвинувальним актом (стаття 253 КПК);
По-друге, після передачі справи до суду сторона захисту має право отримати доступ до всіх матеріалів слідства, включно з матеріалами негласних слідчих дій (стаття 290 КПК). Аналогічно матеріали слідства відкрито озвучуються під час судового процесу. Водночас зазвичай ідеться про транскрипції матеріалів, а не самі записи;
По-третє, існує норма, згідно з якою відомості досудового розслідування можна розголошувати лише з письмового дозволу слідчого або прокурора і в тому обсязі, який вони визнають можливим (стаття 222 КПК). У разі НАБУ, наприклад, дозвіл надає Спеціалізована антикорупційна прокуратура.
Загалом за 2025 рік прокурори надали 46 750 дозволів на розсекречення. Прикметно, що найменший відсоток дозволів стосується справ НАБУ: за 1 173 дозволів на використання негласних слідчих дій від суддів прокуратура вирішила розсекретити лише 334 випадки. Найвища ж частка розсекречених випадків – у БЕБ: 2 219 на 3 785 дозволів суддів на проведення НСРД.
Яку інформацію не можна оприлюднювати
Однак розсекречення негласних слідчих дій – зокрема результатів прослуховування – теж не означає, що громадськість отримує «все й одразу». Тут можна відзначити два боки справи:
По-перше, секретність з боку слідства: інформація про методи негласних дій, зокрема імена агентів, тип використаної техніки, – лишається закритою (крім рідкісних випадків). Її розголошення без нагальної причини, очевидно, ставить під ризик майбутні розслідування правоохоронних органів.
По-друге, секретність з боку захисту: не підлягає оприлюдненню інформація, не пов’язана зі справою, у якій велося спостереження. Саме в цій частині найчастіше грішать «зливи» в Україні та світі: у публічний простір потрапляє інформація, яка тим чи іншим способом компрометує особу, але при цьому не пов’язана зі справою, у якій велося розслідування.
Окремий аспект – це питання необхідності публікації отриманих слідством матеріалів, навіть якщо вони відповідають вищенаведеним умовам і отримали всі необхідні легальні погодження.
Законодавчо неможливо передбачити межі корисності чи необхідності публікації різноманітних матеріалів у конкретний час. Що у випадку політично вагомих справ стає полем можливостей – як позитивних, так і негативних.
Щороку в Україні схвалюють десятки тисяч запитів на негласні слідчі дії. І панівна більшість із них навряд чи викликала б у суспільства зацікавленість, адже здебільшого йдеться про рутинні заходи поліції чи інших органів у розкритті злочинів.
З високою вірогідністю можна сказати, що скандали навколо записів розмов чи кадрів з особистого життя політиків, журналістів, інших громадських діячів, чиновників, бізнесменів тощо лишаться з нами надовго. Головна причина цього – сила впливу інформації в публічному доступі, яка спонукає як легальні, так і нелегальні публікації слідчих матеріалів.
Нагадаємо, серед останніх гучних справ, де фігурували «плівки» та виявлення «прослушки», – стеження за детективами НАБУ, які в межах операції «Мідас» вели прослуховування фігурантів антикорупційних розслідувань.
Про наявність «прослушки» у своєму кабінеті розповідав і мер Львова Андрій Садовий. А два роки тому розгорівся найбільший скандал, пов’язаний із тиском на незалежну журналістику, – справа про незаконне стеження за працівниками видання Bihus.info з боку СБУ.
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.