Колись один мій хороший друг написав, що в українській дійсності сприйняття будь-якої ситуації відбувається за вболівальницьким принципом «свій-чужий» або, іншими словами, «хороший-поганий». Безумовно, так простіше, але очевидно, що для самого суспільства це й гірше. Підтвердженням є й нинішні події, пов’язані зі спробами прокуратури зняти недоторканність із шести народних депутатів. Показово, що в абсолютній більшості випадків суспільство саме так розглядає цю історію, не диференціюючи кожний випадок. Тобто виходить так, що або в усіх шести випадках є підстави для скасування недоторканності, або немає. Насправді ж, п’ять із шести подань прокуратури між собою з юридичної точки зору не пов’язані: різні епізоди та абсолютна різна правова кваліфікація. Відтак, для мене тим більше дивно, як в одному розрізі можна розглядати питання, що стосуються, висловлюючись побутовою мовою, хабарництва та несплати податків.
Втім, окрім проблем самого суспільства, яке не може позбавитися бажання бачити все або білим, або чорним, є ще кілька причин для такої ситуації.
- Нинішній генеральний прокурор не має юридичної освіти. Його призначення супроводжувалося швидкими змінами до законодавства, здійсненими фактично під конкретну особу. До того ж Луценко, як у першу чергу політик, часто дозволяє собі некоректні з юридичної точки зору висловлювання. Безумовно, його опоненти абсолютно логічно підхоплюють це й використовують. Чого тільки варта сьогоднішня фраза генерального прокурора: «Депутат вчинив особливо крупний злочин». Будь-який студент другого курсу скаже Вам, що злочини поділяються на невеликої тяжкості, середньої, тяжкі та особливо тяжкі, й що жодних особливо крупних злочинів немає. А це ж цілий генеральний прокурор, який, виходить, не володіє елементарною базовою юридичною термінологією.
- Будь-які справи проти політиків завжди і в усіх країнах світу розглядаються крізь призму політичної розправи. Звісно, саме тому народні депутати завжди намагатимуться представляти справи проти себе як виключно політичні. Досить нагадати, що свого часу представники «Батьківщини» справу Лозінського позиціонували як тиск на опозицію, забуваючи згадати, що йшлося про сафарі. Тільки не на тварину, а на людину… Та сама тактика обрана й нинішніми народними обранцями. Складається враження, що якщо акт зґвалтування буде вчинений народним обранцем на пленарному засіданні парламенту в прямому ефірі, то все одно депутат вказуватиме, що прагнення притягнути його до відповідальності містить виключно політичний мотив. Значна частина суспільства при цьому готова буде в це повірити, зважаючи на сказане мною вище.
- Активність прокуратури зовні часто виглядає односторонньою. Зараз вона зосереджена на депутатах. Втім, особисто мене цікавить не менше, хто понесе відповідальність за смерті, які сталися внаслідок відсутності медичних препаратів, необхідних для лікування ботулізму. Тут, на жаль, активності прокуратури я не бачу. Відтак, у суспільства виникають підстави підозрювати прокуратуру в упередженості.
- Для того, щоб зрозуміти наявність чи відсутність підстав для дій Генпрокуратури, необхідними є дві речі: 1) юридична освіта; 2) слідкувати за аргументацією сторін. Причому слідкувати повністю! І тут треба врахувати, що засідання профільного комітету відбуваються вдень, коли більшість громадян працюють. До того ж вони достатньо тривалі. Зважаючи на це, висновки ми робимо на підставі уривчастих даних, що не дають змогу об'єктивно зрозуміти ситуацію.
Сукупно ці фактори й обумовлюють, що суспільство замість раціонального підходу поділяється на тих, хто за/проти Юрія Луценка, та тих, хто за/проти народних обранців. Хоча ні. Найбільше, мабуть, тих, хто просто вже розгубився чи стомився від реалій українського політико-правового життя, а тому не вболіває за жодну з цих футбольних команд.
Олександр Москалюк, спеціально для «Слова і Діла»
ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ YOUTUBE КАНАЛ
та дивіться першими нові відео від «Слово і діло»