25 найвизначніших політиків незалежної України. Частина II

Навіть сьогодні, коли абсолютно очевидно, хто ворог, а хто друг України, знаходяться політики, які агітують за дружбу (читай – капітуляцію) з Росією. Раніше таких було безліч: КПУ, «Партія регіонів», ПСПУ та інші антиукраїнські проекти. Були й шалені націоналісти (а деякі – настільки шалені, що, як виявилося, теж працювали на Кремль). А були ті, хто просто системно будував нову державу Україна. Це серія статей про 25 найяскравіших українських політиків за 25 років незалежності. Є в нашому «хіт-параді» й особистості зі знаком «мінус».

Усі роки нашої незалежності Росія намагалася довести світові, що Україна – держава, що не відбулася (failed state). У 2008 році Путін сказав про це прямо президенту-республіканцю Джорджу Бушу-молодшому. І той погодився. А Джордж Буш-старший, будучи президентом, виступив в українській Верховній Раді за три тижні до проголошення незалежності (1 серпня 1991 року) і застеріг депутатів від «суїцидального націоналізму». Але наші парламентарі тоді не стали озиратися на Америку, а зробили історичний вибір – незалежність України. Хто втілював цей вибір, а хто намагався збити нас із цього шляху? Міркувати про це я почав у своєму попередньому матеріалі з циклу «25 найбільш значущих політиків незалежної України». Розберемося далі.

Продовження серії нарисів журналіста Максима Кречетова про ключових політиків часів незалежності України.

Патріархи

Тут мова піде не про церковних діячів, а про найбільш, мабуть, фундаментальних політиків. Усіх трьох, на жаль, уже немає серед живих. Отже, Вадим Гетьман. Зараз молоде покоління знає лише вулицю імені Гетьмана в Києві, а студенти – що столичний економічний університет має його ім'я. А на початку 90-х він був політиком і фінансистом першої величини. Він фактично створив фінансову й банківську систему України (Гетьман - один із перших керівників НБУ й перші гривні були віддруковані за нього, на них стояв його підпис). Він заснував Українську міжбанківську валютну біржу. Він умів домовлятися практично з усіма й одні бачили його прем'єр-міністром, інші – головою Верховної Ради. Він також був одним із батьків Конституції України.

Саме масштаб фігури й став причиною замовного вбивства Вадима Гетьмана в під'їзді власного будинку за квартал від Генпрокуратури 22 квітня 1998 року. Я в той час працював у прес-службі ГПУ й маю сказати, що резонанс цієї справи був просто шаленим. Її пізніше затьмарило лише вбивство Георгія Гонгадзе вкупі з «кучмагейтом». Кілер сидить досі, а замовника, як водиться, так і не знайшли.

Продовження серії нарисів журналіста Максима Кречетова про ключових політиків часів незалежності України.

Євген Кушнарьов. Історія, як відомо, не знає умовного способу, але все ж: якби саме він очолив «Партію регіонів», то й історія могла б піти по-іншому. Так, право-патріотичні політики були його опонентами, але він також був патріотом. Хоча під впливом «донецького крила» «ПР» пізніше був змушений дещо радикалізовуватися в своїх висловлюваннях, особливо після поразки Віктора Януковича (доведеться і йому приділити увагу) в 2004 році. Але це був системний політик, який уміє слухати й дискутувати, людина, яка цілком могла стати самостійною фігурою.

Одного разу, в 1998 році, я потрапив до нього – голови Адміністрації президента – на прийом. Він тоді ділив зі своїм шефом Леонідом Кучмою другий поверх на Банковій. Жодного пафосу чи зверхності, погляду «зверху» або неповаги: ​​швидко увійшов у курс питання, вніс правки в текст, уважно вислухав заперечення й з одним погодився, встав і провів до дверей. Він був Фігурою й, за загальним переконанням, загинув 17 січня 2007 року на полюванні виключно тому, що був реальним конкурентом Віктора Януковича. Тобто став жертвою свого масштабу, як і Вадим Гетьман.

Продовження серії нарисів журналіста Максима Кречетова про ключових політиків часів незалежності України.

Іван Плющ. Поряд із Вадимом Гетьманом вважається «хрещеним батьком» у політиці Віктора Ющенка. Ну що ж, буває, що й видатні люди помиляються... Зате саме Плющ, який очолював у той час ВР, змусив піти на дострокові президентські (й одночасно парламентські) вибори 1994 року Леоніда Кравчука. В них були принципові розбіжності в питаннях місцевого самоврядування. У крісло спікера він повернувся в 2000-му. Його гумор, іноді дещо специфічний, був прекрасним способом згладити гострі моменти. Взагалі ж він був модератором від Бога! І справжнім Політиком і щирим патріотом України. Пішов із життя 25 червня 2014 року.

Трійка

Олександр Мороз. Так само, як і Іван Плющ, – двічі спікер. У період з 1994 до 1998 року в якості глави парламенту був дуже впливовою противагою тодішньому президенту Леоніду Кучмі. Завдяки цьому, зокрема, й народилася не «договорнякова», а повноцінна Конституція.

Продовження серії нарисів журналіста Максима Кречетова про ключових політиків часів незалежності України.

Але саме він у своїй Соціалістичній партії дав тимчасовий притулок комуністам після заборони КПУ. І зростив таких політиків, як (прости, Господи) Наталія Вітренко та Олександр Ткаченко, Юрій Луценко та Микола Рудьковський. Його дуже багато разів зраджували, що не дивно, з огляду на його довірливість. Але й він виявився не промах. Тривалий час саме Сан Санич вважався чи не найпоряднішим політиком. Доки не «злив» помаранчеву коаліцію влітку 2006 року й не виставив свою кандидатуру на посаду спікера проти кандидатури Петра Порошенка. І переміг завдяки новим партнерам по «антикризовій коаліції» – «Партії регіонів» і КПУ, яка в першу чергу призначила прем'єр-міністром Віктора Януковича.

Саме Олександр Мороз оприлюднив «плівки Мельниченка» – записи розмов з-під дивана в кабінеті президента Кучми. Із цих записів стало відомо багато чого з того, про що всі й так здогадувалися: як робиться українська політика й великий бізнес. І те, що викликало справжню політичну кризу, – невдоволення Кучми роботою журналіста Гонгадзе. І на цій підставі Кучмі «шили» замовлення вбивства журналіста. Один із лідерів масових акцій протесту «Україна без Кучми» на початку нульових років – Юрій Луценко – нині генпрокурор. Як і всі його попередники, він «узяв справу під особистий контроль» і пообіцяв повідомити, нарешті, хто ж замовив вбивство журналіста. І так само, як усі, не дотримав слова. Втім, кілька слів пану Луценку ми ще присвятимо пізніше, оскільки він теж потрапив до нашого «чарту».

Продовження серії нарисів журналіста Максима Кречетова про ключових політиків часів незалежності України.

Євген Марчук. Як і будь-яка масштабна особистість, він дуже суперечливий. Список його посад дуже значний: перший голова СБУ, прем'єр-міністр, секретар РНБО, міністр оборони. Сьогодні він активний переговірник від України в Мінську з питань врегулювання ситуації на Донбасі. Але зоряний час його був у 1999 році – напередодні виборів президента на нього покладали великі надії патріотично налаштовані громадяни. Він вважався реальною альтернативою Кучмі й навіть увійшов до складу так званої «канівської четвірки» – тимчасового об'єднання кандидатів у президенти, які обіцяли домовитися й висунути єдиного опозиційного кандидата. А в підсумку вийшов традиційний український пшик – всі всіх кинули й переміг Кучма-2.

Продовження серії нарисів журналіста Максима Кречетова про ключових політиків часів незалежності України.

А тепер, власне, про Леоніда Кучму, другого президента України (1994-2005 рр.). Тезово. Так, при ньому «пиляли», але знали міру. Демократії особливо не було, але й тиранії – теж. Він міг би багато чого зробити для країни, але потрібно було забезпечити гідний заробіток зятю-олігарху (свого роду персональний пенсійний фонд). «Червоний директор», хоча й першокласний конструктор-ракетник. Спекулював на статусі російської мови, але так і не зробив її другою державною. Дивився завжди в бік Москви, але жорстко відстояв інтереси України в першому територіальному конфлікті з Росією (навколо острова Тузла). І все-таки дві найголовніших його помилки – прем'єр-міністри Павло Лазаренко та Віктор Янукович. Щоправда, після «касетного скандалу» позбавитись Януковича він уже не міг, оскільки лише «донецький клан» його, «кривеньку качку», й підтримував.

Небожителі

Три наступних політика вже, на жаль, відійшли в інший світ. Слава Стецько – легендарна особистість! Найстарший політик у новітньому політичному житті України народилася в 1920 році. Більш ярого антирадянщика й придумати неможливо – дружина заступника Степана Бандери, керівник жіночо-молодіжного відділу Організації українських націоналістів.

Продовження серії нарисів журналіста Максима Кречетова про ключових політиків часів незалежності України.

Була живим свідком того, що всупереч радянській і, відповідно, російській пропаганді УПА воювала і проти червоних, і проти фашистів. Червона й коричнева чума були однаково ненависними тим, хто мріяв про незалежну Україну в найстрашніші роки Другої світової війни. Її чоловіка заарештували німці ще в 1941 році, Слава Стецько тим часом активно брала участь у створенні медичної сітки ОУН. Втекла з України лише в 1943 році.

Після війни Стецько з родиною оселилася в Мюнхені, де був один із центрів української націоналістичної еміграції. Разом із чоловіком була в керівництві Антибільшовицького блоку народів. Повернувшись на Батьківщину після здобуття незалежності, Слава Стецько очолила Конгрес українських націоналістів. Неймовірно приємне було видовище: спостерігати комуністичні фізіономії в парламенті України, який вона, як найстарший депутат, двічі приводила до присяги – в 1998 і 2002 роках. А вже в наступному, 2003-му році, вона померла від важкої хвороби в Мюнхені, куди поїхала на лікування.

Продовження серії нарисів журналіста Максима Кречетова про ключових політиків часів незалежності України.

Ще один політик, життя якого на злеті політичної кар'єри забрало ДТП, – Олександр Ємець. Юрист, правознавець, член Конституційної комісії – тобто ще один творець Конституції 1996 року. Ліберал і демократ, надзвичайно енергійний політик. Наприклад, міністром у справах національностей та міграції він став у 34 роки! На жаль, він не зміг розкритися на повну в каламутний час «пізнього Кучми», а вже 28 січня 2001-го його життя обірвалося на 43-му році ...

Олександр Зінченко. Політик зі спочатку блискучою кар'єрою, яку він у підсумку приніс у жертву своїм принципам. Останній головний комсомолець СРСР дуже активно включився в постперебудовний бізнес. Пізніше він став першим керівником телеканалу «Інтер», який поступово витіснив з українського ефіру Центральне телебачення СРСР – «Останкіно»-ОРТ-«Перший канал». Всі, хто працював під його керівництвом на зорі створення каналу, в тому числі й ваш покірний слуга, ставилися до нього завжди з великою повагою!

Продовження серії нарисів журналіста Максима Кречетова про ключових політиків часів незалежності України.

У політиці він починав, щоправда, в недобрій компанії – СДПУ (о). Став навіть за їхньою квотою віце-спікером. Але вже незабаром на тлі особистих трагічних подій зміг на собі відчути всю «людяність» своїх партайгеноссе. 17 червня 2003 року Зінченко написав заяву про вихід із СДПУ (о).

Будучи чудовим організатором, він очолив у 2004 році передвиборчий штаб Віктора Ющенка. Після його перемоги Олександр Зінченко – глава Секретаріату президента. Але вже за 9 місяців він публічно заявив, що найближче оточення президента – Петро Порошенко, Олександр Третьяков та інші – корупціонери, й через це пішов у відставку. Правда, як показали результати президентських виборів через десятиліття, до заяв Зінченка народ України не прислухався... Олександр Олексійович помер 9 червня 2010 року, залишивши вдовою чудову жінку – Ірину Юріївну, а сиротами – двох прекрасних доньок, Катерину та Олександру.

Третю частину серії статей «25 найвизначніших політиків незалежної України» читайте за посиланням.

Максим Кречетов, спеціально для «Слова і Діла»

Читайте також: 25 найвизначніших політиків незалежної України. Частина I