«Автокефалія», «автономія» або «незалежність в управлінні з правами широкої автономії»? Напевно для більшості наших читачів не зрозуміло, чим саме відрізняються ці три канонічних статуси. З «автокефалією» та «автономією» ще ніби більш-менш зрозуміло. Це як повна незалежність держави та політична автономія: право жити за своїми законами. (Як за античної доби жили грецькі поліси, яким давній Рим дарував право жити за своїми законами, але під контролем римської адміністрації. Або як жила — а де-юре й продовжує жити — автономна республіка Крим у складі України). А незалежність з правами широкої автономії? Погодившись на певний ризик, можна провести певну політичну аналогію і тут. Такий церковний статус — це ніби аналог перехідного політичного статусу України у період від липня 1990 року до серпня наступного (тобто від Декларації про державний суверенітет, якою Україна «виокремилася» з СРСР, до Акту проголошення незалежності).
Звісно, що аналогія, яку ми щойно провели, не до кінця коректна (як не коректна у цілому аналогія між національними державами та місцевими церквами). Але давайте наразі приймемо таке спрощення, аби рухатися далі...
Яким чином вплинули на канонічний статус Української Православної Церкви рішення останнього Архієрейського Собору у Москві (29.11-2.12.2017)? Кілька днів тому російські та українські ЗМІ облетіла сенсаційна звістка: УПЦ отримала «новий унікальний статус». Згодом прес-секретар Патріарха Московського священик Олександр Волков зауважив, що УПЦ залишається самокерованою частиною Московського Патріархату, а зміни до Статуту РПЦ носять суто технічний характер і не вплинуть на канонічний статус Української Церкви. Зрештою, українськими ЗМІ поширилася інформація про те, що насправді «новий статус» не розширив, а, навпаки, звузив права УПЦ.
Що ж відбулося насправді?
30 листопада цього року у своїй доповіді на Архієрейському соборі РПЦ в Москві Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій заявив, що вважає необхідним «підкреслити особливий статус Української Православної Церкви, виділивши його у Статуті Руської Православної Церкви». Річ у тім, що в складі Московського Патріархату існує кілька Церков, статус яких визначений як «самокеровані»: Латвійська, Православна Церква Молдови та Естонська. На перший погляд, Українська Православна Церква – це така ж сама самокерована Церква, як згадані вище. Але тут є певний нюанс: на відміну від згаданих самокерованих та автономних Церков, що існують у складі Московського Патріархату, УПЦ також є «незалежною у своєму управлінні» та користується «правами широкої автономії».
Думка Предстоятеля УПЦ очевидна: оскільки УПЦ об’єктивно виділяється з ряду інших самокерованих та автономних Церков Московського Патріархату, її статус доцільніше прописати в окремій главі Статуту РПЦ: «Українська Православна Церква». Чітко зазначив у своїй доповіді Митрополит Онуфрій і ті положення, які, на його думку, варто віднести до такої окремої глави:
Українській Православній Церкві надана незалежність і самостійність у її управлінні (Визначення Архієрейського Собору РПЦ від 25-27 жовтня 1990 року);
Українська Православна Церква є незалежною і самостійною у своєму управлінні з правами широкої автономії.
У своєму житті та діяльності Українська Православна Церква керується Визначенням Архієрейського Собору РПЦ про Українську Православну Церкву 1990 р., Грамотою (Томосом) Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року і Статутом про управління Української Православної Церкви.
Не буду вдаватися у подробиці згаданих документів та статусів. Скажу лише одне: тут зібрані усі соборні постанови РПЦ та УПЦ, які розширюють канонічні права нашої Церкви. А далі трапилося щось цілком дивне. Собор схвалює пропозицію Предстоятеля УПЦ та приймає спеціальне Визначення про внесення змін до Статуту РПЦ. Але несподівано у документі, прийнятому Собором, пропозиції Предстоятеля УПЦ «обростають» такими канонічними «подробицями», які не розширюють, а, навпаки, обмежують права УПЦ.
Нове – це забуте старе. Пригадуєте цей вираз? Так сталося і цього разу. Коли я прочитав, як саме відтепер сформульовані права УПЦ в окремій главі Статуту УПЦ, то одразу ж пригадав події 2011-2012 років, коли функціонери Московської Патріархії намагалися внести зміни до Статуту управління УПЦ.
Але спочатку кілька слів про позицію спочилого Предстоятеля УПЦ. Митрополит Володимир, як відомо, був прихильником поетапної еволюції УПЦ у бік розширення її канонічних прав. Блаженніший не був владолюбною людиною. А його метою не було здобути повноту влади. Але спочилий Предстоятель прекрасно розумів, що у нових соціально-політичних умовах УПЦ не може лишатися «філіалом» Московського Патріархату в Україні, а має поступово еволюціонувати до повної канонічної незалежності.
Мрією Митрополита Володимира було відновлення єдності Української Православної Церкви, яка трагічно розділилася наприкінці 80-х–початку 90-х років минулого століття. Блаженніший усвідомлював, що церковний рух за автокефалію, структурований у самопроголошений Київський Патріархат, може повернутися до складу РПЦ лише за однієї умови: якщо Україна втратить свою державність і знову стане складовою Російської імперії. Такої долі для свого народу Митрополит Володимир однозначно не бажав. А, отже, жив без оглядки: «а що буде, якщо України не буде?» Але не бажав Митрополит Володимир й іншого: спровокувати подальший розкол в УПЦ на основі боротьби за/проти. За цих складних умов Блаженніший обрав для своєї Церкви шлях еволюційного розвитку. З дня у день, з документу у документ Митрополит Володимир намагався поетапно вибудувати та закріпити такий статус УПЦ, який би дозволив українському єпископатові самостійно впорядковувати церковне життя, а згодом безболісно перейти до статусу повної канонічної незалежності.
Прийняття оновленого Статуту про управління УПЦ (розроблений 2007 р., схвалений Собором УПЦ 8 липня 2011 р.) було епохальним досягненням на цій дорозі поступового канонічного удосконалення. Статут не лише проголошував, що УПЦ «є самостійною і незалежною у своєму управлінні та устрої», він ще й запропонував новий — неконфронтаційний — механізм втілення цієї самостійності і незалежності. Однак, те, що не викликало заперечень в Україні, викликало занепокоєння у сусідній державі, де певні церковні кола вирішили, що Митрополит Володимир «мовчки» проголосив незалежність». Статут вирішили змінити, для чого туди були внесені такі «доповнення» та «виправлення», що уніфікували його зі статутом РПЦ та звузили канонічні права Української Церкви. Почалося ініційоване імперськими колами та донецьким бізнесменом Нусенкісом протистояння, коли Москва, видимо формально не втручаючись у ситуацію, почала діяти за допомогою двох впливових ієрархів УПЦ — митрополита Донецького Іларіона (голову Комісії з вивчення змін та доповнень до Статуту про управління УПЦ) та митрополита Одеського Агафангела.
Не будемо переказувати історію цієї боротьби: вона вже описана в низці статей, що свого часу публікувалися в український релігійних ЗМІ. Зазначу лише, що тоді Митрополиту Володимиру вдалося відстояти канонічні права нашої Церкви, спираючись на думку більшості єпископату, серед якого влітку 2012 р. було проведене письмове опитування з цього приводу. 31 травня 2012 року Предстоятель УПЦ скерував лист до 46 єпископів УПЦ з проханням висловитися стосовно можливих статутних змін. 33 українських архієрея дали на лист Митрополита письмову відповідь. Причому більшість опитуваних чітко висловилися проти змін до статуту про Управління, які пропонувалися головою згаданої Комісії (хоча насправді, як потім підтвердилося документально, усі «зміни» і «доповнення» належали не йому особисто, а були розроблені у Москві).
Влада в церкві. Колонка Олександра ДрабинкаМитрополит (Олександр) Драбинко розмірковує про природу влади, про її структуру та ділиться спогадами про Блаженнішого Митрополита Володимира
Ця боротьба була непростою для Блаженнішого Митрополита Володимира, якому лишалося жити усього два роки. Будучи секретарем Предстоятеля УПЦ у той час, я, чим міг, допомагав Блаженнішому у його шляхетній обороні канонічного статусу УПЦ. А тепер уявіть моє здивування, коли, читаючи текст «Визначення» Архієрейського Собору РПЦ від 30 листопада, я зрозумів, що більшість «доповнень», якими обросла пропозиція Митрополита Онуфрія, мені добре відомі, оскільки це — фактично ті ж самі «доповнення», які ще 2011 року чільні функціонери Московської Патріархії хотіли внести до Статуту УПЦ через Комісію зі «змін» та «доповнень».
Рішення Помісного і Архієрейського Соборів є обов’язковими для УПЦ (пункт 10 Визначення). УПЦ отримує святе миро від Патріарха Московського і всієї Русі (там само, пункт 13). Статут УПЦ затверджується Предстоятелем УПЦ і схвалюється Патріархом Московським і всієї Русі (там само, пункт 3). Ім’я Предстоятеля УПЦ поминається у всіх храмах УПЦ після імені Патріарха Московського і всієї Русі (там само, пункт 6). За браком місця не буду вдаватися до аналізу цих рішень, які, на думку експертів, не розширюють, а, навпаки, звужують коло канонічних прав Предстоятеля та єпископату УПЦ. Однак зауважу, що все це коло проблем вже обговорювалося за життя Блаженнішого Митрополита Володимира, який зміг у той час захистити своє бачення улаштування церковного життя в Україні у бік розширення канонічних повноважень українського єпископату.
Не хочу нікого засуджувати. Кожен керується власним сумлінням, власним розумінням ієрархічної субординації та, зрештою, власним розумінням історичної ситуації, у якій ми живемо. П’ять років тому митрополити Іларіон та Агафангел висловили своє бачення і свою думку з приводу розподілу канонічних повноважень між Києвом та Москвою. І коли це бачення і ця думка не збіглися із баченням та позицією Митрополита Володимира, то це певною мірою нормальна ситуація: Блаженніший ніколи не забороняв підлеглим йому єпископам мати власну думку та жити за власним сумлінням.
Тим паче далекий я від думки засуджувати Блаженнішого Митрополита Онуфрія. Усім, хто знає нинішнього Предстоятеля УПЦ, добре відомо — це людина аскетичного життя та молитви, яка раз і назавжди визначила для себе, що її цікавлять не зовнішні, правові проблеми церковного життя, а його зміст, тобто богоспілкування. До того ж — хіба в інтересах Блаженнішого Митрополита Онуфрія звужувати свої права як Предстоятеля та права собору єпископів УПЦ? Та ще й сьогодні, коли УПЦ постійно перебуває у фокусі уваги громадянського суспільства, яке постійно нам докоряє московською «канонічною пропискою». Розумію, усе розумію... На Соборі була винесена пропозиція: підтримати прохання Митрополита Київського і всієї України, і єпископат Руської Православної Церкви одностайно підтримав це прохання, голосуючи за Визначення. Однак такі документи не народжуються самі собою. У них має бути автор. Або, точніше, колектив авторів, бо документи такого значення зазвичай розробляються не одноосібно, а за участю групи експертів та чільних церковних діячів. Ось ця група церковних діячів та експертів, власне, й несе — принаймні частково, певною мірою — відповідальність за подальшу долю УПЦ в сучасному українському суспільстві.
Порошенко засудив напад на українську церквуПрезидент Петро Порошенко назвав неприйнятним напад в окупованому Криму на храм Святих рівноапостольних князів Володимира і Ольги Української православної церкви Київського патріархату в Сімферополі.
Собор мав історичний шанс — не в заголовках російських ЗМІ, а насправді удосконалити канонічний статус УПЦ. Це могло бути оптимальне для церковного життя в Україні рішення, яке б неодмінно увійшло до історії світового православ’я. А саме, схвалення автокефального устрою Української Церкви, який би дозволив їй ліквідувати виниклий на базі боротьби за автокефалію розкол. І це могло би бути рішення проміжне й менш сміливе, але також корисне для церковного життя — надати Українській Церкві канонічні права, аналогічні тим, якими вона користувалася у складі Константинопольського Патріархату (коли наша Православна Церква в Україні перебувала в юрисдикції Константинополя, але де факто користувалася обсягом прав, аналогічним до прав автокефальної Церкви).
Ні першого, ні другого, як ми знаємо, не сталося. А рішення, що було прийняте, на жаль, стало скоріше кроком назад, ніж кроком вперед. Адже права УПЦ, які відтепер чітко зафіксовані у Статуті РПЦ, аналогічні не правам автокефальної, напівавтокефальної або повноцінно автономної Церкви, а тій обмеженій автономії — організації церковного життя «на засадах автономії», що передбачало «Положення про тимчасове вище управління Православною Церквою в Україні» (прийняте на другій сесії Всеукраїнського Православного Церковного Собору 1918 року і згодом, з певними уточненнями, схвалене Всеросійським Помісним Собором та Святішим Патріархом Тихоном).
«Визначення», яке нещодавно прийняв Собор, до певної міри суголосне з цим важливим в історії нашої Церкви документом. Але хіба «Положення» 1918 року змогло убезпечити Православну Церкву в Україні від масштабного церковного розколу? Згадаємо історію: мине лише три роки після проголошення цього «на засадах автономії» устрою Української Церкви, й прихильниками автокефалії у жовтні 1921 р. буде утворена «Українська Автокефальна Православна Церква» — структура, з якої почне існувати створений на базі самопроголошеної автокефалії розкол. Почнеться розділення, яке, на жаль, існує і досі — без малого сто років! І яке, на жаль, скоріше за все існуватиме до часу, коли Українська Церква не здобуте вже соборно проголошену та визнану світовим православ’ям канонічну автокефалію.
Я усвідомлюю непрості обставини, в яких живе сьогодні по факту одержавлена Православна Церква у Росії. І розумію, що за цих умов Церква не може самостійно, без попереднього погодження з державою владою, позитивно вирішити українське церковне питання: дозволити Українській Православній Церкві будувати своє життя на основі повної канонічної незалежності.
Але ми чекаємо від церковних діячів Росії розуміння й нашої позиції — позиції єпископів, духовенства та вірних УПЦ, які, продовжуючи лінію Блаженнішого Митрополита Володимира, прагнуть удосконалення канонічного статусу УПЦ. Ми не прагнемо розділення, не прагнемо підпорядкувати церковне життя світським цінностям та інституціям. Наша мета — подолати існуюче в Україні церковне розділення, ми прагнемо, щоби наша Українська Православна Церква відновила свою єдність і стала рівноправною Церквою-Сестрою у єдиній родині Помісних Православних Церков.
За кілька років ми відзначатимемо сумний ювілей — сто років церковному розділенню в Україні, що сталося на базі боротьби за автокефалію. Сто років! Чи не час, зрештою, припинити схизму та об’єднати усіх православних християн країни в єдиній автокефальній Церкві?
Митрополит Олександр (Драбинко) спеціально для «Слова і Діла»
ПІДПИСУЙТЕСЬ У GOOGLE NEWS
та стежте за останніми новинами та аналітикою від «Слово і діло»