Децентралізація можливостей

Читать на русском

«І бачу, що Сірко, і чую, що Сірко, але боятися не перестану», – цим українським прислів’ям можна охарактеризувати ставлення українських чиновників до головної зміни, яка на них очікує і має перетворити на «білі комірці» європейського зразка.

Коли в Україні заводять мову про реформу освіти, медицини чи судочинства, неодмінно постає образ боротьби з корупцією. Натомість у реформі адміністративній знищення корупції – це навіть не мета, а метод реалізації цього процесу. І якщо вона буде проведена успішно, себто змусить чиновників працювати чітко, швидко і прозоро, можна бути впевненим, що й реформування освітньої, медичної чи судової систем відбудеться більш-менш гладко.

З часів Кравчука в Україні закріпилася чітка вертикалізація повноважень, яка, минаючи місцеві ради (ті, яким з часів більшовицької революції належала нібито «вся влада»), наділила повнотою влади «представників президента». Це були ті самі секретарі компартії, названі інакше й позбавлені необхідності збирати пустоголосі місцеві пленуми партії. Потім їх стали називати головами адміністрацій, «губернаторами», але суть від того не мінялася – їх призначали згори, а критерієм призначення була політична лояльність. При цьому функції місцевої влади зводилися до збирання/розподілу бюджетних коштів, переважно соціального призначення. На деякі речі, приміром, стан доріг, регіональна влада впливу не мала, за це були відповідальні локальні структури центральної влади, тож стан доріг залежав не від успішності регіону, а від особистості начальника обласного Укравтодору.

Реформа потрібна хоча б для того, щоб надати сенсу слову «самоврядування», котре зазвичай викликає асоціації не з владою, а з самодіяльністю. За словами екс-міністра адміністрації і цифризації Польщі Міхала Боні (нині депутат Європарламенту), поляки провели реформу в два етапи, кожен із яких наділяв повноваженнями, а, отже, відповідальністю органи різних рівнів місцевого самоврядування. Спершу на початку 1990-х під реформування потрапили органи влади нижчих щаблів – ґмін (сільрад) і повітів (районів), а з початку 2000-х – і воєводств (відповідник області).

Фактично, виходить, що польська центральна влада спершу побоювалася глибшої децентралізації, вважаючи, що достатньо збільшити обсяг можливостей і повноважень лише для найменших управлінців, котрі оперують невеликими коштами та курують локальні малі ініціативи. Це при тому, що країна в міру однорідна і різниці між регіонами носять переважно господарчий характер.

Порівняно з Польщею, де адміністративно-територіальна реформа перекроїла кордони воєводств під глибшу економічну доцільність, а також розмила наявні корупційні схеми (деякі повіти перекидалися у сфери підпорядкувань цілком «неочікуваним» воєводським центрам), Україна, в якій відразу при розмовах про реформу виринає привид федералізації, звичайним перетасовуванням кордонів не обійдеться – необхідне глибоке осмислення ментальних та історичних різниць, щоб не повторювалися наочні нині на сході помилки. Так чи інакше, обидва етапи польської реформи принесли свої результати, одним із яких є можливість на рівні 60-70% розпоряджатися коштами з інвестицій, що залучаються з Євросоюзу.

Про необхідність реформування говорять і українські держслужбовці. Колишній голова Чаплинської районної адміністрації в Херсонській області, а тепер начальник обласної інспекції сільського господарства Олександр Шумей вказує, що сьогодні чиновник увесь час залежить від коливань у бюджеті. За його словами, згори можуть призупинити видачу зарплат під будь-яким приводом перекидання коштів на інші цілі, штовхаючи тим самим працівників державних структур у корупційні схеми. У Грузії, де також адміністративна реформа пов’язувалася чи не головним чином з боротьбою з корупцією, підвищення рівня заробітної платні управлінців було необхідною передумовою цілого комплексу змін. Можливість розпоряджатися місцевим бюджетом без перекидання його в загальнодержавний та повернення назад у вигляді «дотацій» припинить практику нехтування правами держслужбовців.

Утім, переважна більшість українських чиновників змін побоюються й не хочуть – через власні корупційні зв’язки. Для них «жити на одну зарплату» рівнозначно самогубству. Парадоксально, але саме це і є одним із головних аргументів за проведення реформи – спротив тих, кого треба реформувати і навчити бути ефективними менеджерами. Як зазначив Анатолій Ткачук, радник віце-прем’єра Володимира Гройсмана, результатом реформи має стати 100% фінансове забезпечення делегованих державою повноважень органам місцевого самоврядування. Тому всі розмови про нестачу коштів для регіону скеровуватимуться тепер передусім до самих представників локальної влади.

Нагадаємо, що раніше «Слово і Діло» повідомляло про обіцянку міністра економічного розвитку і торгівлі України Павла Шеремети щодо формування протягом 2014 року законодавчої бази для реформи місцевого самоврядування.

Роман Кабачій, спеціально для «Слово і Діло»


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...