У Європі дедалі частіше протестують не проти окремих рішень урядів, а через загальне відчуття, що нормальне життя стає недоступною розкішшю. 17 жовтня в італійському Мілані близько 5 тисяч людей вийшли на демонстрацію проти дорожнечі життя, зростання цін та економічної політики влади. Однак мирна акція переросла у масштабні заворушення: групи молодиків у масках атакували поліцію, громили магазини, били вітрини, зводили палаючі барикади та пошкоджували автомобілі. Центральна площа Дуомо фактично стала місцем вуличних боїв. За підсумками 17 жовтня повідомлялося про 25 постраждалих, зокрема 10 правоохоронців, та близько 50 затриманих. Наступного дня сутички продовжилися. Прем'єрка Джорджа Мелоні засудила насильство, а збитки бізнесу лише в центрі міста попередньо оцінили у понад пів мільйона євро.
Того ж 17 жовтня у португальському Лісабоні на вулиці вийшли тисячі людей. Вони вимагали підвищення зарплат, доступного житла та заходів проти стрімкого зростання вартості життя. Окремо активісти встановили намети на центральній площі столиці, вимагаючи обмеження орендних ставок. На відміну від Мілана, масштабних погромів у Лісабоні не зафіксували. Попри різний розвиток подій, ці протести мають спільний знаменник – дедалі більший розрив між доходами європейців, вартістю житла та повсякденними витратами.
Але саме у Франції це невдоволення вже переросло в значно масштабнішу соціально-політичну кризу. Те, що почалося зі шкільних коридорів, за кілька тижнів перетворилося на загальнонаціональне протистояння, а частина демонстрацій – на підпали, погроми й атаки на державні установи. Після цих подій прем'єр Себастьєн Лекорню навіть заговорив про запровадження локальних комендантських годин.
Для України це далеко не стороння історія. Уже за пів року французи обиратимуть нового президента, а Франція є одним із ключових учасників європейських рішень щодо озброєння, фінансування та безпекових гарантій для нас. І наслідки нинішньої внутрішньої кризи відчуватимуть далеко за межами Парижа.
Від шкільних протестів до загальнонаціональної кризи
Восени на французькі вулиці першими масово вийшли ліцеїсти. Їхні вимоги були досить приземленими: більше вчителів, менше переповнених класів, відремонтовані школи, розумніший розклад і зрозуміліші правила вступу до університетів. Це не була організована мігрантська акція, як іноді подають у соціальних мережах. Протест виріс із проблем французької системи освіти, які роками накопичувалися на місцях.
6 жовтня, за підрахунками Міністерства внутрішніх справ Франції, демонстрували близько 266 тисяч людей. Організатори називали 450 тисяч. До школярів приєдналися студенти, педагоги, батьки та профспілки. Значна частина маршів відбувалася мирно. Але саме широка підтримка й показала, що питання давно не обмежується освітою.
До вимог ліцеїстів швидко додалися зарплати, подорожчання житла, пального та електроенергії, доступність медицини, якість державних послуг. Колишні учасники руху «жовтих жилетів» побачили знайому ситуацію: формально держава багато витрачає на соціальні гарантії, але дедалі більше громадян не відчувають відповідної якості життя. На цьому тлі зростає недовіра не лише до конкретного уряду, а й до здатності політичної системи щось змінити.
Французька бюджетна арифметика лише загострює суперечність. Прогнозований дефіцит на 2026 рік сягнув 5,4% ВВП, уряд змушений шукати економію, а суспільство вимагає більших вкладень у школи, медицину та доходи населення. Одночасно потрібно фінансувати оборону і реагувати на дорожчу енергію. У такій ситуації кожен новий бюджет стає не просто фінансовим документом, а приводом для політичного конфлікту.
17 жовтня на демонстрації, за даними влади, прийшли приблизно 550 тисяч осіб. Профспілки оцінювали кількість учасників у 800 тисяч. Проте поруч із мирними колонами діяли групи, що громили крамниці, підпалювали автомобілі та атакували поліцію. Постраждала історична ратуша в Ліможі, насильство фіксували в Парижі, Ліоні й Марселі. Плутати сотні тисяч людей із конкретними соціальними вимогами та учасників погромів – груба помилка. Так само помилково називати погроми звичайним способом громадянського протесту.
Влада намагається діяти у двох напрямках. Міністерство освіти пообіцяло терміново залучити понад три тисячі вчителів на заміну, розпочало консультації з учнями та підготовку змін. Паралельно уряд посилює заходи громадської безпеки. Але навколо дій поліції також точаться суперечки: є повідомлення про травмованих протестувальників, лунають вимоги розслідувати застосування спецзасобів. Французькій державі доводиться одночасно захищати право на демонстрацію та доводити, що вона спроможна припинити насильство.
Не варто перебільшувати й зовнішній слід. Французька державна служба VIGINUM, відповідальна за захист від іноземного цифрового втручання та маніпуляцій інформацією, на початку протестів не зафіксувала значущої штучної кампанії іноземного походження, яка могла б пояснити їх виникнення. Водночас глава МЗС Жан-Ноель Барро заявив про спроби використати протести в інформаційних наративах із росії, Китаю, Ірану та середовища MAGA. Проте різниця принципова: використання соціальної кризи для пропаганди ще не означає, що її організували ззовні. Французьке невдоволення має власні, цілком реальні причини.
Вибори 2027 року: хто пропонує вихід із кризи
Перший тур президентських виборів у Франції призначений на 18 квітня 2027 року, другий – на 2 травня. Еммануель Макрон після двох поспіль термінів балотуватися не може. Тому протестна хвиля розгортається на тлі відкритої боротьби за його політичну спадщину та майбутній напрямок країни.
Особлива увага прикута до Марін Ле Пен і партії «Національне об'єднання» (RN). Навесні 2025 року суд визнав її винною у справі про неналежне використання коштів Європарламенту. У липні 2026-го апеляція підтвердила вирок, але скоротила фактичний строк заборони обіймати виборні посади до 15 місяців, які вона вже відбула. Отже, зараз Ле Пен має юридичну можливість балотуватися. Водночас вона оскаржує вирок у касаційній інстанції. Жордан Барделла, очільник RN, залишається важливою фігурою партії на випадок змін обставин.
За жовтневим опитуванням OpinionWay, в одному з перевірених сценаріїв першого туру Ле Пен отримувала 35% заявлених намірів голосувати, інші рейтингові лідери суттєво поступаються фаворитці: Жан-Люк Меланшон – 14%, Рафаель Глюксманн – 13%, Едуар Філіпп – 12%. Але це лише зріз громадської думки за конкретного набору кандидатів, а не результат виборів. До того ж французькі вибори проходять у два тури, де багато залежить від коаліцій і мобілізації виборців.
Партія Ле Пен використовує теми купівельної спроможності, міграції, безпеки та недовіри до традиційних еліт. Після заворушень 17 жовтня Ле Пен і Барделла акцентували на захисті порядку та звинувачували радикальних лівих у виправданні насильства. У своїй економічній програмі Ле Пен обіцяє зниження податків, обмеження імміграції, конституційне правило стримування дефіциту та скорочення державних видатків загалом на 140 млрд євро до 2032 року. Вона також прагне зменшити французький внесок до бюджету ЄС. Виходу Франції з Євросоюзу більше не вимагає, але пропонує переглянути розподіл повноважень на користь національних урядів.
Її конкуренти комунікують досить різні відповіді на кризу. Колишній прем'єр Едуар Філіпп і ексглава уряду Габріель Атталь пов'язані з центристським табором та обстоюють управлінські й економічні реформи. Консерватор Брюно Ретайо робить наголос на безпеці й міграційному контролі. Рафаель Глюксманн, який 11 жовтня переміг на праймеріз соціал-демократичних сил, просуває проєвропейську програму, соціальні зміни та підтримку України. Жан-Люк Меланшон із «Нескореної Франції» активно долучається до протестів і критикує урядову соціальну політику та дії поліції.
Однак головна інтрига полягає не лише в персоналіях. Одні політики говорять передусім про безпеку й контроль міграції, інші – про перерозподіл доходів, справедливість та державні послуги. А виборцеві потрібні відповіді на все одразу. Саме тому пояснювати останні події лише протистоянням крайніх правих і лівих було б занадто просто. Йдеться про кризу довіри, за якої кожна партія намагається переконати суспільство, що тільки її рецепт дозволить повернути керованість країні.
Що це змінює для України
Франція за президентства Макрона стала важливим учасником військової підтримки України та обговорення гарантій безпеки. Париж працює над співпрацею в галузі авіації й протиповітряної оборони, просуває довгострокове озброєння української армії та бере участь у «коаліції охочих». Тому зміна політичних пріоритетів у Єлисейському палаці може вплинути не тільки на двосторонню допомогу, а й на здатність Європи домовлятися про спільні рішення.
Чи означала б перемога Ле Пен автоматичне припинення допомоги? Ні. Французька зовнішня політика залежить також від парламенту, міжнародних зобов'язань, оборонної співпраці та позицій інших членів ЄС. Але ризик перегляду масштабів підтримки цілком предметний. Ле Пен вже заявляла, що Франція не може безкінечно фінансувати Україну, а також ставила під сумнів подальші європейські фінансові зобов'язання. Її намір скоротити внесок Парижа до бюджету ЄС створив би додаткові суперечки навколо загальноєвропейських програм.
Є ще один сценарій, який у Києві не варто недооцінювати: навіть без зміни президента внутрішня соціальна напруга і бюджетні обмеження здатні звузити простір для нових рішень про допомогу. Урядам, які пояснюють громадянам скорочення соціальних витрат, складніше забезпечувати довгострокову політичну згоду щодо міжнародних зобов'язань. Це не означає, що французи відмовляються підтримувати Україну. Скоріше йдеться про те, що така підтримка дедалі більше потребує пояснень, стабільних домовленостей і ресурсів.
Отже, Україні варто дивитися на французьку кризу не через телевізійні кадри палаючих вулиць і не через прізвище одного кандидата. Потрібно працювати з усім політичним спектром, посилювати прямі контакти з парламентом, регіонами та оборонною промисловістю, закріплювати спільні проєкти незалежно від виборчого циклу. Адже найбільша загроза для України полягає в тому, що внутрішні протистояння та боротьба за владу можуть відсунути питання європейської безпеки на другий план саме тоді, коли Європі потрібні рішучість і стратегічна єдність.
Французька криза вкотре нагадує, що майбутнє європейської безпеки залежить не лише від зовнішніх загроз, а й від внутрішньої стійкості самих європейських демократій. І для України це питання має безпосереднє стратегічне значення.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.