Українські сили восени знову показали, що на фронті російське просування не є фатальною даністю. Наприкінці вересня Третій армійський корпус повідомив про повернення під контроль 51 кв. км на півночі Донеччини, а президент Володимир Зеленський заявив, що операція «Вівальді» зірвала спробу прориву в напрямку Слов’янська та Краматорська і дала змогу повернути 176 кв. км.
Паралельно з цим дедалі помітніше зростає тиск на український тил – удари по енергетиці, логістиці, промисловості, школах, дата-центрах, портах і мостах. На початку жовтня російський удар пошкодив Південний міст у Києві, а вся остання хвиля атак дедалі виразніше спрямована не лише на військовий потенціал, а й на нормальне функціонування великих міст.
До того ж Зеленський, посилаючись на дані української розвідки, заявив, що путін ще у вересні дав військовим установку діяти під час атак на Україну «без правил». Незалежно підтвердити зміст такого наказу наразі неможливо, але сама тенденція до посилення ударів по цивільній і критичній інфраструктурі очевидна.
У політичному сенсі така логіка цілком відповідає державному терору: насильство використовується не тільки для фізичного знищення певного об’єкта, а й для залякування значно ширшої аудиторії та зміни її поведінки. У правовій площині варто бути точнішими: міжнародне гуманітарне право не оперує єдиною універсальною кваліфікацією «державний тероризм», зате прямо вимагає розрізняти військові та цивільні цілі, а навмисні атаки на цивільних є воєнним злочином.
У російській стратегії давно важливе місце займають інструменти, характерні радше для спецоперацій – диверсії, інформаційний вплив, прихований примус, залякування та спроби дезорганізувати противника. Тому Україні важливо навчитися протидіяти не лише ракеті чи дрону, а й тому політичному та психологічному результату, заради якого їх запускають.
Терор б’є не по мосту, а по поведінці
У класичній статті Ендрю Кідда та Барбари Волтер «Стратегії тероризму» 2006 року тероризм описується як форма «коштовного сигналізування»: насильство має змінити уявлення і поведінку значно більшої кількості людей, ніж безпосередньо постраждали від атаки. Автори виділяють п’ять стратегічних логік – виснаження, залякування, провокацію, зрив та «конкуренцію за радикальність (outbidding)». Для нинішніх ударів по українських містах особливо показовими є перші дві.
Виснаження має переконати суспільство, що ціна спротиву зростатиме без кінця. Щоденні тривоги, проблеми з електрикою, зупинки транспорту, пошкоджені мости й підприємства повинні породити дуже просту думку: можливо, поступитися дешевше. Залякування працює дещо інакше – воно має продемонструвати людині, що держава нібито не здатна гарантувати навіть базову безпеку – наприклад, похід у магазин, чи поїздку на роботу по звичному маршруту у своєму рідному населеному пункті.
Тому кінцевий адресат удару по мосту – не лише водій, який опинився на ньому в момент атаки. Адресати – мільйони людей, які бачать відео, змінюють звичні маршрути, плани, поведінку й поступово починають жити в очікуванні наступного удару.
Саме очікування майбутньої шкоди Роберт Пейп вважав одним із головних механізмів стратегії «покарання» цивільного населення. Але тут виникає важливий парадокс: така логіка часто не приносить очікуваного політичного результату. Макс Абрамс проаналізував 28 організацій, які Держдепартамент США відносив до терористичних, і 42 політичні цілі, яких вони намагалися досягти. Реалізувати вдалося лише близько 7% із них, причому найгірші результати демонстрували ті, хто робив основною мішенню цивільних.
Причина полягає в тому, що суспільство часто сприймає удар не як аргумент на користь поступок, а як доказ максималістських намірів противника. Замість тиску на власний уряд виникає консолідація навколо необхідності опору.
Це не означає, що терор «не працює» взагалі. Він убиває людей, руйнує економіку, виснажує суспільство і змушує державу витрачати колосальні ресурси на захист. Але між тактичним ефектом та політичною перемогою є величезна різниця. Саме цю різницю держава-жертва має максимально враховувати і нейтралізовувати.
США, Ізраїль і Франція: як не віддати терористу головний приз
Сполучені Штати десятиліттями будували частину антитерористичної політики навколо простого принципу – не «винагороджувати» насильство. Американська політика щодо захоплення заручників передбачає, що держава не платить викупів, не звільняє ув’язнених і не змінює політику під тиском терористів. Логіка проста: поступка після однієї атаки підвищує потенційну вигоду від наступної.
Не менш цікавий американський досвід захисту інфраструктури. Агентство CISA виходить із реалістичної тези: фізично захистити абсолютно все неможливо. Тому система стійкості має заздалегідь знати, що станеться, якщо вийде з ладу певний елемент. Якщо зникає електрика – як це вплине на зв’язок, водопостачання, лікарні, транспорт? Якщо пошкоджено транспортний вузол – які маршрути одразу його дублюють? Американська Infrastructure Resilience Planning Framework якраз і будується навколо аналізу таких взаємозалежностей і каскадних ризиків.
Ізраїльський досвід ще ближчий до української реальності. Його принцип можна описати як максимально швидке «повернення до рутини». Після атаки важливо не лише врятувати людей, а й максимально скоротити час між ударом і відновленням повноцінного життя. Транспорт має відновлювати рух, бізнес – працювати там, де це дозволяють безпекові умови, наслідки атаки – швидко прибиратися, а правила для шкіл, підприємств і транспорту – залежати від конкретного рівня загрози.
Рутина тут не означає байдужості до небезпеки. Навпаки – вона стає частиною оборони. Терорист не отримує головного психологічного трофея: картинки міста, яке після його удару зупинилося.
Франція після серії терактів 2015 року зробила ставку на захист публічного простору та готовність державної системи до масштабної надзвичайної ситуації. Операція Sentinelle передбачила залучення до 10 тисяч військових для захисту населення і критичних об’єктів у координації з поліцією.
Система ORSEC своєю чергою передбачає заздалегідь підготовлені механізми координації екстрених служб. У дослідженні окремо звертається увага на французькі протоколи медичного сортування, розподілу поранених між лікарнями та захисту великих транспортних мереж – усе для того, щоб сама система порятунку не стала наступною ланкою, яка «ляже» внаслідок атаки.
Три різні держави дають один спільний урок: головне – не обіцяти суспільству абсолютну безпеку, якої під час війни чи терористичної загрози не існує. Держава має гарантувати інше – керованість, швидкість реакції, резервування і здатність якомога швидше відновити нормальне життя.
Українська формула: відновлюватися швидше, ніж ворог руйнує
Перший висновок для України – критичну інфраструктуру треба бачити не як набір окремих об’єктів, а як єдину систему залежностей. Удар по підстанції може одночасно зупинити насосну станцію, електротранспорт, мобільний зв’язок і частину лікарень. Тому потрібні не тільки бетонні укриття, а резервні джерела живлення, мобільні трансформатори, автономний зв’язок, запасні маршрути та заздалегідь визначені сценарії перемикання. Для мостів і великих транспортних вузлів – альтернативні схеми руху, готові ремонтні рішення і можливість перекидати пасажирські та вантажні потоки без багатоденного ручного погодження.
Другий – Україні потрібна власна доктрина швидкого повернення міста до нормального життя. Не в сенсі ігнорувати повітряну тривогу чи ризикувати людьми. Навпаки – режими роботи мають максимально точно відповідати рівню загрози. Там, де є належні укриття і зрозумілий алгоритм дій, бізнес та транспорт не повинні автоматично випадати з життя міста на багато годин.
Так само після влучання має існувати чіткий часовий стандарт: рятувальні роботи, розбір уламків, ремонт дороги, тимчасове скління, допомога постраждалим, відновлення руху. Чим коротший проміжок між ударом і поверненням функціональності, тим менший психологічний та економічний результат отримує агресор.
Третій висновок – цивільний захист необхідно планувати під масовану атаку, а не під одиничну надзвичайну подію. Французький досвід підказує важливість заздалегідь відпрацьованого медичного сортування, автоматизованого розподілу постраждалих між лікарнями та спеціалізованого захисту великих транспортних вузлів.
Український досвід уже додає до цього власні рішення – мобільні вогневі групи, дрони-перехоплювачі, мережі спостереження, волонтерську логістику, резервні енергетичні рішення громад. Наступний крок – перетворити те, що сьогодні нерідко залежить від ініціативності конкретної громади, керівника чи волонтера, на єдині національні стандарти.
І, можливо, найважливіше – не дозволяти рф визначати ритм нашого життя. Терор досягає стратегічного результату тоді, коли суспільство починає приймати рішення за логікою нападника: відмовляється від нормальної активності, втрачає довіру до власної держави і погоджується міняти довгострокову безпеку на коротку паузу. Тому швидко відновлений міст, працююче метро, відкрита кав’ярня, стабільний зв’язок і зрозумілий алгоритм дій після атаки – це також і елементи оборони.
Україна вже багато чого може навчити світ сама: за масштабом і тривалістю протистояння державному терору кремля ми маємо досвід, якого сьогодні не має жодна інша європейська країна. На жаль, він оплачений надто високою ціною – але саме тому його потрібно перетворити на систему стійкості, корисну не лише для нас, а й для тих держав, які завтра можуть зіткнутися з подібною загрозою.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.