Після майже піврічної паузи Вашингтон знову повернув російсько-українську війну на верхівку свого дипломатичного порядку денного. 5 вересня Стів Віткофф і Джаред Кушнер понад три години говорили з путіним у москві, а вже наступного дня вперше за весь час своєї посередницької місії приїхали до Києва. Американці заговорили про «нові ідеї» та можливе швидке повернення до тристороннього формату США – Україна – росія. Але жодного прориву, припинення вогню чи навіть публічно зафіксованого зближення позицій за підсумками цих двох візитів не сталося.
Цього разу важливий ще й календар. Проміжні вибори до Конгресу США відбудуться 3 листопада – до них залишається менше двох місяців. Немає підстав стверджувати, що нинішня мирна місія формально прив’язана до виборчої кампанії, однак для Дональда Трампа будь-який помітний зовнішньополітичний результат зараз був би політично корисним. Тим більше що останні пів року увагу Білого дому значною мірою поглинув конфлікт з Іраном, а переговори щодо України фактично були заморожені.
Головна проблема Вашингтона нікуди не зникла: позиції Києва і москви залишаються принципово різними, а кремль поки не демонструє готовності відмовлятися від максималістських вимог. США мають інструменти тиску на росію, але найболючіші з них – нові енергетичні санкції, вторинні обмеження проти покупців російської нафти чи різке нарощування військової підтримки України – мають високу політичну та економічну ціну. Натомість важелів швидкого впливу безпосередньо на Київ у Вашингтона більше. І саме ця асиметрія може визначити наступні тижні «човникової дипломатії».
Москва: три години переговорів, але без поступок
Для Віткоффа це був уже восьмий візит до москви як переговорника Трампа. Цього разу разом із Кушнером він привіз те, що американська сторона назвала новими ідеями щодо завершення війни. Помічник путіна юрій ушаков після більш ніж тригодинної розмови охарактеризував її як «конструктивну», «відверту» і «корисну». Білий дім повідомив про обговорення «змістовних планів щодо наступних кроків», подробиці яких можуть з’явитися протягом найближчих тижнів.
Однак за дипломатичною лексикою поки не видно головного – зміни російської позиції. путін знову говорив американцям про необхідність усунути так звані «першопричини конфлікту» і переконував їх у значних успіхах російської армії. Ця формула кремля давно означає значно більше, ніж суперечку про нинішню лінію фронту: від територіальних вимог до спроб обмежити майбутній зовнішньополітичний та оборонний курс України.
Однозначний висновок чергової поїздки Віткоффа та Кушнера до кремля: москва не демонструє готовності до суттєвих компромісів і продовжує виходити з розрахунку, що її переговорні позиції можна ще покращити військовим шляхом. Ба більше, представлена в уяві путіна картина «значних російських успіхів» на фронті значно перебільшена, але саме вона може підштовхувати кремль до небажання поступатися.
Показовим став і чи не єдиний практичний результат вихідних – тимчасове припинення ударів по Києву та москві на час пересування американських переговорників. Це продемонструвало, що домовитися про вузькі технічні паузи сторони здатні. Але росія не погодилася на ширше перемир’я, а удари по інших регіонах України та бойові дії на фронті продовжувалися. Тобто кремль фактично погодився створити безпечніші умови для американської дипломатії, не змінюючи логіки самої війни.
Київ: перший візит і незручні запитання
6 вересня Віткофф і Кушнер уперше приїхали до української столиці. Це саме по собі стало політичним сигналом: американські переговорники неодноразово відвідували москву, але Київ до цього залишався поза їхнім маршрутом. До України вони прибули потягом. Зеленський заявив, що спочатку планувався інший варіант логістики, однак російські удари по столичних аеропортах зробили його неможливим.
Переговори проходили у три раунди. Спочатку американці говорили з українською стороною, а згодом до дискусії приєдналися радники з питань національної безпеки Великої Британії, Франції та Німеччини. І розмова стосувалася не лише можливих параметрів миру. Київ порушував питання гарантій безпеки, сильної української армії після війни, економічних гарантій та відновлення, а також зовсім нагальних речей – Patriot, ракет-перехоплювачів, енергетики та «зимового пакета» підтримки. Зеленський прямо визнав, що за нинішнього розвитку подій війна, найімовірніше, продовжиться взимку.
Територіальне питання також нікуди не зникло. Президент України наголосив, що настільки складні рішення можуть ухвалюватися лише на рівні лідерів. Водночас Віткофф і Кушнер заявили про бажання повернутися до тристороннього переговорного формату й висловили сподівання, що нова зустріч може бути оголошена досить швидко.
Але, можливо, ще більше про нинішню американську дипломатію сказала пресконференція після переговорів. У Стіва Віткоффа запитали, чи не вважає він, що путін увесь цей час його обманює, чи не розуміє росія лише «мову сили» і як він ставиться до необхідності багаторазово сидіти за одним столом із людиною, яку журналіст назвав воєнним злочинцем. Віткофф відповів, що для врегулювання конфлікту важливо підтримувати відносини і канали комунікації та наголосив, що під час його візитів до москви американська делегація отримувала «повагу».
Ще показовішою стала реакція на запитання, чи готовий Вашингтон посилити тиск на росію, якщо нинішня спроба знову не принесе результату. Кушнер фактично відмовився говорити мовою примусу й пояснив американський підхід пошуком моделі «win-win». Водночас Віткофф заявив, що «обом сторонам» доведеться йти на компроміси.
По великому рахунку, від переговірників Дональда Трампа годі й було очікувати якихось менш дипломатичних відповідей. Втім характерно, що в Україні вони відчули зовсім іншу атмосферу, яка значно краще передає дух екзистенційної війни та розуміння цінностей демократії – чого точно бракувало у кремлі.
Що далі: тиск шукатимуть там, де він дешевший
Твердження, що у США взагалі «немає чим тиснути на росію», було б перебільшенням. Інструменти є. У Конгресі залишається великий санкційний пакет, який уже пройшов Сенат і передбачає нові обмеження проти російських посадовців, фінансових установ та енергетичних проєктів, а також можливість запроваджувати тарифи до 100% для найбільших покупців російських енергоносіїв. Проблема в тому, що в Палаті представників законопроєкт досі буксує.
Теоретично Вашингтон може ще сильніше бити по «тіньовому флоту», російських банках, технологічному імпорті та нафтових доходах. Але справді жорсткі вторинні санкції означали б тиск уже не тільки на москву, а й на Китай, Індію та інших великих покупців російської сировини. А на тлі кризи навколо Ірану та дорогих енергоносіїв нове обмеження пропозиції нафти здатне вдарити по світових цінах – і по американському споживачу безпосередньо перед виборами. Війна з Іраном до того ж суттєво виснажила американські запаси Patriot та інших дефіцитних боєприпасів.
Саме тому у Вашингтона сьогодні може виникнути спокуса піти простішим шляхом.
З Україною американські важелі значно пряміші. США залишаються критично важливими для постачання окремих типів ППО, розвідки, технологій та озброєнь. Навіть коли американські ракети купуються вже не за американські, а за європейські гроші, фізична доступність PAC-3 залишається проблемою. За даними Міноборони України, близько 95% перехоплювачів Patriot нині надходять через механізм PURL, а ЄС саме зараз шукає додаткові мільярди євро для закупівлі американських ракет.
Тобто в найближчі тижні Білий дім об’єктивно має більше можливостей вимагати від Києва «гнучкості», ніж змусити кремль відмовитися від своїх стратегічних цілей. Це не означає, що Україна повністю залежить від США: Європа взяла на себе значно більшу частину фінансового навантаження, а українське власне оборонне виробництво суттєво виросло. Але перед черговою важкою зимою дефіцит протиракетної оборони робить американський важіль особливо відчутним.
Тому найближчими тижнями можна очікувати одразу кілька сценаріїв.
Перший – швидка спроба відновити тристоронні переговори США, України та росії, а найважчі питання, передусім територіальні, винести на рівень лідерів. Сам Трамп кілька днів тому заявив, що готовий до нового саміту з путіним, але хоче проводити його тоді, коли сторони будуть близькими до мирної угоди.
Другий – пошук невеликої проміжної угоди. Нинішня пауза в ударах по двох столицях вже створила прецедент. Наступним кроком теоретично може бути домовленість щодо енергетичної інфраструктури, великих міст чи інших категорій цілей. Для Трампа навіть така домовленість могла б бути представлена як доказ того, що дипломатія «працює».
Третій – спроба побудувати великий пакет із «пряників»: гарантії безпеки та економічна перспектива для України, можливі економічні стимули або часткове санкційне послаблення для росії, а посередині – вимога компромісів від обох сторін. Власне, риторика Кушнера про те, «що може отримати росія, що може отримати Україна і що може отримати світ», добре вписується саме в таку транзакційну модель.
І лише якщо все це знову не спрацює, перед Трампом постане справжній вибір: підвищувати ціну війни саме для росії або знову дистанціюватися від переговорів, заявивши, що сторони не готові домовлятися.
Для України у цій ситуації головне – не дозволити перекласти на Київ відповідальність за відсутність миру. Тобто залишатися максимально конструктивною, погоджуватися на реальні переговорні формати, пропонувати технічні перемир’я там, де вони можуть рятувати життя, але прив’язувати довгострокове припинення вогню до чітких гарантій безпеки та механізму наслідків у разі нового російського нападу. Адже перемир’я без реального стримування може дати москві не шлях до миру, а можливість перегрупуватися й використати переговорний процес у власних інтересах.
До 3 листопада у Трампа залишається менше двох місяців. Цього достатньо, щоб провести ще один раунд переговорів, організувати саміт або навіть оголосити рамкову домовленість. Але цього замало, щоб автоматично усунути фундаментальну причину провалу всіх попередніх спроб: кремль досі не переконаний, що продовження війни коштуватиме йому дорожче, ніж компроміс.
І поки Вашингтон не змінить саме цей розрахунок, «човникова дипломатія» Віткоффа та Кушнера ризикує поступово перетворитися не на примус росії до миру, а на чергову спробу знайти поступки там, де їх простіше отримати – у Києві.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»