12 липня президент Володимир Зеленський фактично ініціював чергову зміну уряду. Після зустрічі з прем’єр-міністеркою Юлією Свириденко він оголосив про оновлення Кабінету Міністрів, яке має «гарантувати реалізацію оновленої політичної стратегії». Самій Свириденко, за різними джерелами, було запропоновано перейти на дипломатичний напрям і очолити роботу з одним із ключових партнерів України – йдеться, начебто, про посаду Посла України у США.
Варто нагадати, що уряд Юлії Свириденко був сформований лише 17 липня 2025 року. Тобто Кабмін пропрацював приблизно рік – надто короткий термін, щоб повноцінно реалізувати системну програму, особливо в умовах війни, бюджетного дефіциту та складного переговорного процесу з ЄС і міжнародними партнерами.
Окрема проблема полягає у способі, в який ця ротація подається суспільству. Навіть під час воєнного стану президент не відправляє уряд у відставку одноосібно. За Конституцією прем’єр-міністр подає заяву до Верховної Ради, а її прийняття парламентом має наслідком відставку всього Кабінету Міністрів. Нового прем’єра також призначає Верховна Рада за поданням президента, тоді як більшість міністрів призначаються за поданням уже нового глави уряду.
Тому проблема навіть не лише в потенційному порушенні окремих процедур. В Україні де-факто президентська модель управління сформувалася ще після виборів 2019 року. Президент визначає не тільки політичний курс, а й кадрову архітектуру виконавчої влади, хоча формально Україна залишається парламентсько-президентською республікою. Парламент у цій системі дедалі частіше виконує роль органу, який має юридично оформити рішення, вже ухвалені в Офісі президента.
Нинішня ротація до того ж виглядає дещо поспішною і ризикованою для самої президентської команди. Кадрові зміни, ймовірно, готувалися заздалегідь, але заява про заміну прем’єра стала несподіваною навіть для частини політичного середовища. Очевидно, з’явився певний тригер, який змусив прискорити процес.
При цьому немає гарантії, що Верховна Рада без проблем підтримає весь запропонований кадровий пакет. Подібні збої вже траплялися – після звільнення Дениса Шмигаля депутати не змогли з першої спроби призначити його на іншу міністерську посаду. Тепер ризики ще вищі, адже після найближчого пленарного тижня парламент за календарним планом переходить до роботи в комітетах, фракціях та з виборцями. Повноцінне повернення до пленарного режиму очікується лише в середині серпня.
Теоретично позачергове засідання можна скликати будь-коли. Однак зовсім не факт, що під час літнього режиму роботи вдасться швидко зібрати достатню кількість депутатів і забезпечити голоси за всіх кандидатів. Тому інтрига полягає не лише в тому, хто очолить Кабмін, а й у тому, чи зможе президентська команда провести задуману ротацію без кадрових зависань.
Зміна прем’єра чи перезавантаження уряду
Причини відставки Кабміну суспільству поки що пояснені надто загально. Формулювання про нову політичну стратегію звучить масштабно, але не дає відповіді на базові запитання: що саме уряд Свириденко робив неправильно, які завдання не виконав, які показники мають змінитися і чому для цього необхідно звільняти прем’єр-міністра.
Коли керівник великої організації замінює підлеглого, пояснення причин потрібне не тільки звільненій людині. Воно необхідне всій системі. Чиновники мають розуміти, що влада вважає успіхом, а що – провалом, за якими критеріями оцінюється їхня робота і якої поведінки від них очікують. Без таких пояснень кадрова політика перетворюється на набір персональних рішень, а не на інструмент підвищення ефективності держави.
Можливі два основні сценарії. Перший – змінюється прем’єр, але більшість міністрів залишаються. У такому разі йтиметься передусім про заміну менш комфортного для президента керівника на більш керованого або ефективного менеджера. Новий прем’єр справді може бути сильнішим організатором, але сама по собі зміна прізвища на чолі Кабміну не розв’яже проблему слабкої взаємодії між міністерствами.
Уряд має бути командою, яка спільно визначає пріоритети, розподіляє ресурси та несе колективну відповідальність. Проте українські Кабміни останніх років дедалі менше нагадують єдину команду. Міністри часто орієнтуються не на прем’єра, а безпосередньо на президента, Офіс президента або власні політичні й бюрократичні центри впливу. За таких умов глава уряду перетворюється з керівника виконавчої влади на координатора окремих вертикалей.
Другий сценарій – заміна не лише прем’єра, а й значної частини міністрів. Це могло б стати шансом на справжнє перезавантаження, однак лише за умови відкритого й професійного добору кадрів. Якщо ж новий склад Кабміну знову формуватиметься за принципом особистої лояльності, зручності та відсутності політичних амбіцій, якісного результату не буде.
У медіа серед потенційних кандидатів у прем’єри називають керівника «Нафтогазу» Сергія Корецького, колишнього прем’єра Дениса Шмигаля, міністра оборони Михайла Федорова та харківського міського голову Ігоря Терехова. Найбільш імовірним претендентом наразі вважають Корецького – досвідченого менеджера, політично нейтральну фігуру без очевидних претензій на самостійну політичну роль. Однак остаточне рішення офіційно ще не оголошене.
Саме політична несамостійність кандидата може виявитися ключовою перевагою. Денис Шмигаль має великий урядовий досвід, але його повернення не створить ефекту оновлення. Михайло Федоров такий ефект забезпечив би, проте він уже має власну публічну вагу, команду й потенціал для самостійної політичної гри. Ігор Терехов продемонстрував управлінську ефективність у Харкові, але не має досвіду керівництва урядом на загальнонаціональному рівні.
Отже, вибір, найімовірніше, відбуватиметься не між різними політичними програмами. Головними критеріями стануть управлінська спроможність, прогнозованість, проходження кандидатури через парламент і комфортність для президента.
Кадрове оновлення ціною управлінської паузи
Часті зміни уряду завжди мають ціну. Після призначення нових керівників державна система на кілька місяців сповільнюється. Нові міністри формують команди, змінюють заступників, переглядають документи, розбираються в бюджетах і поточних проєктах. Частина рішень відкладається, а чиновники середньої ланки чекають, якими будуть нові правила.
У мирний час така пауза неприємна, але не критична. Під час великої війни кілька місяців управлінської невизначеності можуть коштувати надто дорого. Саме зараз починається активна фаза бюджетного процесу. Паралельно держава має готуватися до наступної зими, яка з огляду на російські удари по енергетиці може бути надзвичайно складною.
Не менш небезпечними є розриви в євроінтеграційних процесах і комунікації з міжнародними партнерами. Кожна зміна міністра означає нові знайомства, повторне узгодження позицій і втрату частини інституційної пам’яті. А від переговорів із партнерами сьогодні залежать не абстрактні дипломатичні успіхи, а фінансування бюджету, оборонні контракти та постачання зброї.
Окремий ризик – чергова реорганізація міністерств. Українська влада регулярно об’єднує і роз’єднує відомства, очікуючи, що механічна зміна структури автоматично підвищить ефективність. Насправді кожне таке рішення запускає тривалий бюрократичний процес – зміну положень, штатних розписів, бюджетних програм, повноважень і керівництва.
Якщо урядова ротація все ж супроводжуватиметься структурною перебудовою, логічно було б виправити попередні помилки й відновити окремі Міністерство аграрної політики та продовольства і Міністерство захисту довкілля. Не менш важливе завдання – посилити інституцію, відповідальну за регіональну політику, перетворивши нинішнє Мінрозвитку на повноцінне Міністерство регіонального розвитку та європейських фондів. Адже розділ 22 переговорів про вступ до ЄС стосується регіональної політики та координації структурних інструментів: держава має бути спроможною планувати територіальний розвиток, готувати програми, залучати кошти структурних фондів і контролювати їх використання.
Втім будь-яке укрупнення або поділ відомств має відбуватися не заради політичної картинки, а на основі функціонального аналізу. Інакше новий уряд витратить перші місяці не на підготовку держави до зими та проходження бюджетного процесу, а на переїзди, перерозподіл кабінетів і боротьбу за повноваження.
Президент пояснив необхідність кадрових рішень тим, що вони «мають гарантувати реалізацію оновленої політичної стратегії». Але досі не пояснено, що це за стратегія, яка її мета, чим вона відрізняється від попереднього курсу та яким є план її реалізації. Так само незрозуміло, чому для цього необхідна заміна очільника уряду й окремих міністрів.
Найімовірніше, кардинальної зміни внутрішньої чи зовнішньої політики не відбудеться. Йтиметься про перерозподіл функцій, зміну тактичних пріоритетів і продовження кадрового оновлення президентської команди. Тим більше, що очільники більшості міністерств, за наявною інформацією, залишаться на своїх посадах.
За таких умов головним результатом ротації стане не нова урядова політика, а нова конфігурація відносин між президентом, прем’єром і міністрами. Новий глава Кабміну може виявитися сильнішим менеджером, але він навряд чи отримає більшу політичну автономію.
Перестановки можуть бути виправданими лише тоді, коли вони приводять до якісного оновлення – професійнішого складу, кращої командної роботи, чіткої взаємодії між урядом і парламентом та зрозумілої відповідальності за результат. Поки ж суспільству запропонували кадрове рішення без повноцінно сформульованої проблеми, яку це рішення має розв’язати.
У цьому й полягає головний ризик: країна може отримати новий Кабмін, але не отримати нового уряду як самостійної, відповідальної та ефективної інституції.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.