Нова хвиля військової активності Мінська повернула Білорусь у заголовки новин. За даними української розвідки, у прикордонних районах білоруси будують дороги до України та облаштовують артилерійські позиції. Президент Володимир Зеленський публічно визнав, що росія знову готується втягнути свого союзника у війну, тож українські військові попередили Мінськ про «готовність захищати свою землю і незалежність».
Паралельно на білоруських полігонах тривають спільні російсько-білоруські навчання, під час яких відпрацьовується відбиття атаки та «відновлення територіальної цілісності Союзної держави». До цього долучаються мобілізаційні заходи та посилення протиповітряної оборони; армія активно інтегрує російський бойовий досвід і готує резерви.
Другий фронт як багаторічна загроза
Незважаючи на демонстративну підготовку, експерти наголошують: повномасштабний наступ Білорусі на Україну наразі малоймовірний. Білоруська армія невелика: у 2016‑му її чисельність оцінювалася у 65 тис. осіб, з яких приблизно 45,5 тис. – активні військовослужбовці та командири.
Колишній працівник Міноборони України Сергій Грабський зазначає, що лише близько 30% цієї армії реально готові до бойових дій – орієнтовно 20 тис. солдатів. Білорусь також має 145 тис. резервістів і 55 тис. бійців територіальної оборони, але більша частина важкої техніки – це модернізована радянська спадщина. У країні є понад 1 200 танків, проте в строю перебувають близько 300 машин, тоді як решта зберігається без екіпажів. Спеціальні операційні сили, на які режим може покластися, налічують лише 4‑6 тисяч бійців, оснащених легкою технікою, без сучасних протитанкових або ППО комплексів. Тому залучення Мінська до великої війни означало б для нього колосальні втрати і ризик внутрішньої дестабілізації.
Сам Лукашенко неодноразово демонстрував небажання відправляти війська в Україну. В інтерв’ю білоруським ЗМІ він визнав, що вступ Білорусі у війну збільшить лінію фронту на тисячі кілометрів, що країна фізично не зможе «закрити цей фронт» і не хоче «тягнути проблеми на себе». Його режим тримається на балансі між Москвою та Заходом, а суспільство не готове до війни – силовики 2020 року були змушені придушувати масові протести, і залучення в бойові дії може спровокувати нову хвилю незадоволення. Крім того, білоруська економіка переживає санкційний тиск: ще одна хвиля санкцій та потенційні удари по об’єктах інфраструктури могли б поставити під загрозу виживання режиму.
Канал до Вашингтона як страховка
Одним із запобіжників, що стримують Мінськ від воєнної авантюри, є його дипломатична гра із США. У березні 2026 року Лукашенко звільнив 250 політичних в’язнів у рамках переговорів зі спеціальним посланником Дональда Трампа, що дозволило Вашингтону частково зняти санкції з білоруських банків. Америка прагне нормалізувати відносини з Мінськом, але наполягає, щоб Білорусь не підтримувала війну росії і не допомагала обходити санкції. Сам Лукашенко в інтерв’ю телеканалу RT заявив, що готовий зустрітися з Трампом після підготовки «великої угоди», яка повинна враховувати інтереси обох сторін. Така гра дає йому можливість отримувати бонуси від США та використовувати контакт із Вашингтоном як аргумент у діалозі з кремлем, що також зменшує ймовірність поспішних військових рішень.
Феномен «північного привида» значною мірою полягає не в готовності Білорусі атакувати, а в її здатності тримати Київ у напрузі. Зеленський прямо сказав, що Москва намагається залучити Білорусь, щоб відтягнути частину українських сил і змусити Україну розпорошити оборону. Будівництво доріг, ротація підрозділів і спільні навчання дають російській пропаганді привід нагнітати тему «другого фронту», змушуючи українців постійно рахувати можливі ризики. Це також вигідно кремлю як інструмент психологічного тиску перед можливими мирними переговорами: постійна загроза з півночі створює додатковий аргумент у торгу.
Лукашенківська білорусь – проблема не лише для Києва
Стратегічна значущість Білорусі виходить за рамки українського фронту. У вересні 2025 року російсько-білоруські навчання «Запад‑2025» відбулися на полігонах поблизу кордонів Польщі, Литви та Латвії; на першому етапі війська відпрацьовували відбиття атаки, на другому – «відновлення територіальної цілісності Союзної держави» з участю дружніх країн. Польща оголосила високий рівень тривоги, зосередила на кордоні тисячі солдатів і навіть закрила деякі переходи.
Паралельно Мінськ дозволив розміщення російських тактичних ядерних ракет і гіперзвукових систем «Орешник». Така мілітаризація робить білоруський плацдарм частиною ширшої гри кремля проти НАТО – демонстрацією сили та перевіркою реакції Альянсу. Тому навіть якщо прямого наступу на Україну не буде, північний фактор залишатиметься джерелом напруги для всього східного флангу Європи. «Північний привид війни» – це радше інструмент тиску, ніж реальний план наступу. Білорусь наразі виконує для кремля роль плацдарму й важеля шантажу: вона тренує війська та приймає російські ракети, щоб змушувати Україну та НАТО рахуватися з потенційним ударом.
Водночас Лукашенко розуміє, що реальна війна може знищити його режим: армія невелика, техніка застаріла, суспільство – не готове, а на горизонті є шанс на домовленість зі США. Тому тактика Мінська полягає у балансуванні між Москвою та Заходом, підтримці мілітарної напруги, але без переходу точки неповернення. Для України й її союзників це означає одне: пильність має поєднуватися із тверезою оцінкою, що білоруський фактор – це частина більшої гри, а не обов’язкова прелюдія до нового вторгнення.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.