Станом на весну 2026 року українська політична система опинилася в точці найвищої напруги з моменту відновлення незалежності. Парламентська криза, яка роками визрівала всередині монобільшості, перейшла у фазу відкритої дисфункції, що ставить під загрозу не лише законодавчий процес, а й загальну керованість державою в умовах воєнного стану. Те, що у 2019 році сприймалося як небачений електоральний тріумф – формування першої в історії України монокоаліції фракцією «Слуга народу», – через сім років трансформувалося у тягар, який паралізує державні інституції.
Глибинна природа цієї кризи полягає в ерозії внутрішньої єдності провладної сили. Аналітичні дані свідчать, що протягом 2022–2023 років фракція «Слуга народу» самостійно змогла забезпечити мінімально необхідні 226 голосів лише у 17 випадках, більшість із яких припала на перші місяці повномасштабного вторгнення, коли екзистенційна загроза змусила політикум відкинути внутрішні чвари. Проте вже на початок 2026 року ситуація стала критичною: робоче ядро фракції скоротилося до 120–170 депутатів, що робить ухвалення будь-яких реформаторських законів, особливо тих, що є «маяками» Міжнародного валютного фонду та Європейського Союзу, фактично неможливим без складних кулуарних домовленостей із опозицією чи залишками проросійських груп.
Витоки парламентської кризи
Деградація монобільшості зумовлена не лише фізичним зменшенням кількості депутатів у залі – наразі у ВРУ працює рекордно мала кількість парламентарів (401 нардеп), – а й глибокою психологічною та моральною кризою всередині фракції. Депутати, які у 2019 році йшли під прапорами «нових облич», за словами експертів, відчувають себе «другими і третіми номерами в шоу однієї зірки», позбавленими реальної суб'єктності та права на власну позицію. Це призвело до стану депресії та низької мотивації, коли значна частина народних обранців мріє лише про складання мандата, а лідер фракції Давид Арахамія змушений публічно визнавати наближення великої кризи через масове бажання депутатів піти з політики.
Одним із найбільш дестабілізуючих факторів для нинішньої парламентської конфігурації стала активізація роботи антикорупційних органів – НАБУ та САП. Процеси, які в експертному середовищі отримали іронічну назву «конвертний геноцид», зруйнували стару систему управління фракцією, що начебто багато в чому базувалася на тіньових доплатах за лояльні голосування.
А вручення підозр антикорупційними органами ключовим фігурам, таким як, наприклад, нардеп Юрій Кісєль та іншим депутатам фракції «Слуги народу», за підозрою у отриманні неправомірної вигоди, викликало хвилю обурення всередині монобільшості. Депутати займають позицію саботажу, аргументуючи це тим, що вони не готові голосувати навіть за технічні чи євроінтеграційні закони, поки Офіс Президента не вирішить питання тиску з боку антикорупціонерів. Це створює патовий стан, в якому взаємодія законодавчої та виконавчої гілок влади є заблокованою, а ухвалення важливих рішень вкрай ускладнене.
Популізм як шлях до ще більшої кризи
На тлі інституційного розпаду парламенту риторика глави держави Володимира Зеленського набула рис, які фахівці класифікують як популізм, помножений на політичне невігластво. Заяви (чи то пак - погрози?) президента про те, що депутати, які «втомилися» або не хочуть працювати, повинні бути відправлені на фронт, є яскравим прикладом спроби перекласти відповідальність за провали державного управління на депутатський корпус.
Подібні ініціативи щодо зміни законодавства про мобілізацію з метою примусового відправлення парламентарів до війська є юридично сумнівними та політично деструктивними. Вони мають на меті виставити президента у кращому світлі перед суспільством, граючи на антипарламентських настроях, які завжди були високими в Україні. Однак у правовому полі це виглядає як абсурд: складання мандата вже зараз автоматично позбавляє депутата відстрочки від призову, але масове позбавлення мандатів призведе до втрати легітимності всього парламенту, оскільки нові вибори в умовах війни провести неможливо.
Президентська критика опозиції за «недостатню підтримку» євроінтеграційних законів також виглядає маніпулятивною в умовах існування формальної монобільшості. Якщо владна фракція не здатна самостійно забезпечити голоси, це є проблемою внутрішньої керованості, а не підступності опонентів. В свою чергу опозиційні сили, такі як «Європейська солідарність» чи «Голос», часто навпаки - виступають драйверами підтримки законопроєктів, пов'язаних із ЗСУ та МВФ, вимагаючи натомість реального діалогу, а не беззаперечного схвалення надісланих з Офісу президента директив.
«Це ж було вже»
На тлі чергової парламентської кризи, багато українців згадають відому фразу другого Президента України, яка стала мемом. Втім наразі ситуація виглядає значно серйознішою.
Для розуміння глибини нинішньої кризи необхідно звернутися до історичного досвіду українського парламентаризму. Верховна Рада України завжди була джерелом гострих дискусій, але водночас виступала ключовим фактором стійкості демократії. Апогей парламентської боротьби припав на період після Помаранчевої революції (2005–2008 роки), коли Україна проходила через етап так званих «коаліціад».
У 2006 році, після переходу до парламентсько-президентської моделі управління, формування коаліції стало процесом надзвичайної складності. Переможці виборів – БЮТ, «Наша Україна» та Соціалістична партія – протягом чотирьох місяців не могли дійти згоди щодо розподілу посад прем'єр-міністра та спікера. Це призвело до драматичної «зради» СПУ та формування «Антикризової коаліції» з Партією регіонів та комуністами.
Незважаючи на корупційні скандали та політичні «договорняки», той період продемонстрував важливу особливість української системи: здатність до виходу з глухого кута через процедурні рішення та дострокові вибори. Коли у 2008 році «демократична коаліція» знову розпалася через конфлікт між президентом Ющенком та прем'єром Тимошенко щодо ставлення до агресії рф проти Грузії, парламент зміг переформатуватися, залучивши Блок Литвина, і уникнути повного колапсу влади.
Головний урок тих років полягає в тому, що парламент, навіть у стані жорсткого протистояння, залишався майданчиком для пошуку консенсусу. Політичні сили «грали в політику» – вели переговори, йшли на компроміси, дотримувалися регламенту. Це забезпечувало легітимність системи та не дозволяло країні скотитися до авторитаризму чи анархії.
Після Революції Гідності у VIII скликанні парламенту також спостерігалася деградація коаліції «Європейська Україна». Вихід «Батьківщини» та «Самопомочі» у 2016 році фактично залишив уряд без стабільної підтримки. Проте тоді Україна не перебувала в умовах повномасштабної агресії, що дозволяло зберігати змагальний процес. Політичні кризи вирішувалися через зміну уряду або підготовку до чергових виборів.
Нинішня ситуація принципово інша. Через воєнний стан розпустити Раду неможливо, а переобрати її – тим паче. Це означає, що нинішній депутатський склад є безальтернативним для держави на найближчий період. І саме тому спроби влади «доламати» парламент через погрози є настільки небезпечними: якщо цей парламент перестане функціонувати, Україна втратить єдиний легітимний орган законодавчої влади, що миттєво підірве довіру міжнародних партнерів.
Економічний вимір кризи та загроза колапсу допомоги
Парламентський саботаж має цілком конкретну ціну, виражену в мільярдах євро. Україна входить у весну 2026 року з розбалансованою економікою та повною залежністю від зовнішнього фінансування. Провал голосувань за вимогами МВФ – таких як оподаткування цифрових платформ чи зміни до податкового кодексу – ставить під загрозу розблокування кредитної допомоги на 90 мільярдів євро від ЄС у межах Ukraine Facility.
Ситуація, коли керівництво парламенту відмовляється вносити євроінтеграційні закони через непевність у наявності голосів, є безпрецедентною. Виходить, що внутрішньополітичні ігри та страх перед НАБУ стали важливішими за виживання країни під час війни.
Замість того, щоб шукати вихід через розширення бази підтримки та залучення опозиції до формування порядку денного, Банкова продовжує сподіватися на «ситуативних партнерів» із груп «Довіра» чи залишків сумнозвісної ОПЗЖ. Однак ці домовленості стають дедалі дорожчими і менш надійними, що лише посилює відчуття хаосу в сесійній залі.
Єдиний вихід - домовлятися!
Висновок із поточної ситуації є очевидним: у нинішнього складу парламенту немає іншого виходу, окрім як почати домовлятися. Спроби Офісу Президента ігнорувати кризу та продовжувати жити реаліями 2019 року, де монобільшість виконувала будь-яку волю згори, є шляхом до повноцінного державного колапсу.
Опозиційні сили вже тривалий час пропонують перехід до більш широкої співпраці у форматі «уряду національного порятунку» (або національної єдності). Це не просто питання зміни міністрів, а радикальна зміна підходу до управління державою під час війни. Вона передбачає:
спільну відповідальність: включення представників усіх патріотичних фракцій до складу Кабінету Міністрів, що дозволить забезпечити стабільну підтримку урядових ініціатив у Раді;
припинення політичного тиску: відмова від використання силових структур для залякування депутатів та повернення до цивілізованого політичного процесу;
дотримання процедур: відкритість роботи парламенту, допуск журналістів та відновлення ролі комітетів як центрів експертної розробки законів, а не формальних органів схвалення.
Банкова повинна збагнути: вміння домовлятися у кризових ситуаціях – це не прояв слабкості, а головна перевага української системи. Саме це було продемонстровано у лютому 2022 року, коли понад 350 депутатів зібралися під обстрілами в Києві, щоб узаконити воєнний стан. Тоді ніхто не ділив залу на «своїх» і «чужих», і саме ця єдність надала впевненості народу та міжнародним партнерам.
Без дієздатного парламентаризму українська політична система стає вкрай уразливою перед зовнішніми та внутрішніми загрозами. Парламент – це не просто «машина для голосування», а інституційний стовп легітимності, який неможливо замінити жодними указами чи телемарафонами.
Монобільшості час визнати, що її домінантна роль у парламенті вже у минулому. Опозиції – усвідомити, що її роль зараз полягає не в «хитанні човна», а в конструктивній співучасті в управлінні країною в межах уряду порятунку. Якщо Банкова не змінить підхід і продовжить курс на «доламування» Ради та популістичні погрози депутатам, це призведе до втрати керованості державою в найбільш відповідальний момент історії. Єдиний шлях до перемоги лежить через внутрішній консенсус, де парламент знову стане місцем справжньої політики, а не декорацією для популізму. Запорука нашої стійкості – у здатності об'єднуватися навколо державних інтересів, відкинувши вузькі партійні амбіції та кулуарні інтриги.
Олександр Радчук, спеціально для «Слово і діло»
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.