Постійні «тривожні» обстріли військами сепаратистів території, підконтрольної ВСУ, відбуваються практично щодня. А останнім часом ще й помітно збільшилися. В попередньому матеріалі ми вже подавали статистику обстрілів: за всю історію конфлікту в напрямку українських військ полетіло близько 440 вагонів боєприпасів.
Саме «в напрямку». Обстріли найчастіше носять неприцільний характер і часто направлені в райони, де українські війська просто недостатньо зосереджені, щоб ця «артпідготовка» себе окупала як за грошима, так і за зусиллями.
З чисто військової точки зору це просто високооплачувана нісенітниця. Від цього вогню гине менше українських солдатів, ніж від нещасних випадків, не кажучи вже про підриви на мінах. При цьому витрати - колосальні. Більше того, такий «обсяг робіт» просто кричить, що працює «військторг»: «віджаті в укрів» боєприпаси закінчилися б ще рік тому (та й використовувалися б набагато економніше).
Але чому «воєнторг» викидає такі гроші у трубу (точніше, у ствол і в чисте поле) тоді, як, наприклад, на соціалку та гуманітарну допомогу тому ж таки населенню окупованих територій постійно не вистачає? Та за ці гроші можна було б відновити всі зруйновані та розграбовані за останні півтора року підприємства, не те що купити любов місцевих бабусь дармовими продпаями. Хіба це не логічно: підняти рівень життя населення на контрольованій тобою території, знизити розрив між нею та рештою України, переконати, що у «республік» є якесь майбутнє?
Але ні. Всі гроші йдуть на війну. Заводи - навпаки, розбираються й вивозяться в Росію, як донецький «Топаз». Або зупиняються, як «Стирол» у Горлівці. Або не відновлюються після руйнування, як Ясинуватський машинобудівний. Або частково зупинені, зачасту перетворені в ремонтні цехи для військової техніки, як Стахановський вагонобудівний. Або тихо розпилюються на металобрухт, як «Луганськтепловоз». Тут і дурному буде зрозуміло: перспективи у населення «республік» не дуже райдужні. А тим часом мільярди пролітають у них над головами і б'ються об землю за декілька кілометрів від українських блокпостів.
Окремо зауважимо, що не тільки Донбас - Крим, який мріяв про статус «вітрини» РФ, уже котрий тиждень сидить у романтичній атмосфері при свічках. Там би теж не завадили кошти. Але й там освітлюються, у першу чергу, військові об'єкти, що розрослися, як гриби після дощу, а місцеві жителі – за залишковим принципом.
Оскільки такі масовані обстріли тривають вже більше року, очевидно, що це не «перегинання палки на місцях», а спланована політика. Значить, так розставлені пріоритети: благополуччя місцевого населення Донбасу й навіть його проросійські симпатії організаторам «воєнторгу» потрібні набагато менше, ніж постійні обстріли українських позицій.
Те, що населення та інфраструктура - не в пріоритеті, демонструє лише те, що і так давно відомо: Росія не розглядає інтеграції Донбасу. Відновлювати його, за планом, муситиме Україна. Саме тому Кремлю та його партнерам в керівництві «республік» просто не цікаво, чи залишаться на Донбасі заводи. Це будуть вже не їхні проблеми.
Але навіщо витрачатися на тривожний вогонь?
Відповідь може бути очевидна лише при розгляді цієї війни як гібридної, у якій основною метою виступає не військова міць ворога, а його психологічний стан – причому в населенні, в «електораті», навіть більше, ніж у самих військах. Постійні новини про обстріли, про одного-двох загиблих щотижня, створюють психологічний тиск на й без того невротизованого українського глядача, читача та виборця. Створюють думку про те, що перемир'я - шкідливе, потрібно відмовлятися від Мінських угод і наступати. Ясна річ, що в такому разі жертв уже в перші дні буде більше, ніж за минулий рік - але маси рідко бувають раціональними.
Простіше кажучи, всі ці гроші, снаряди та людино-години витрачаються на досягнення політичної мети: можливості «повісити» на Україну зрив Мінського процесу. Це дасть можливість говорити про зняття з РФ санкцій, і тоді всі ці витрати дуже швидко окупляться, а 2016 рік, можливо, не стане для російської економіки переломним, як передбачає міністр фінансів РФ Силуанов.
За таких умов дії фактичного командування ВС «ЛНР» і «ДНР» перестають здаватися безглуздими. Дійсно, для розгойдування українців на зрив «Мінська» це єдино можлива тактика.
Інша річ - що зрив Мінська виллється у величезні жертви для населення Донецької та Луганської областей по обидва боки лінії розмежування. Але в цьому вся принадність такого роду воєн: втрати нестимуть жителі Донбасу, незалежно від політичних переконань, а вершки у вигляді зняття санкцій зніме Москва. Тому план, по суті, є безпрограшним.
Але лише за умови, що українці піддадуться на провокацію.
Віктор Трегубов, спеціально для «Слово і Діло»