Міфи медреформи. Збереження та розвиток медичних закладів – відповідальність місцевої влади

Читать на русском
Валерій Дубіль

Продовжую спростовувати міфи медреформи. Раніше ми вже обговорили, чи зможе кожен українець обрати собі сімейного лікаря та чи справді нестача лікарів не завадить реформі. Також я пояснив, чому навантаження на лікаря не може бути таким самим, як і в Європі. Сьогодні спростовую міф про те, що місцева влада повністю відповідальна за розвиток і закриття медичних закладів.

Минулого року Рада ухвалила два закони, які змінюють організаційно-правову форму функціонування медзакладів. Разом із цим змінилися й повноваження місцевої влади щодо їх утримання.

Розмови про те, що після реформи збереженням та розвитком медичних закладів має займатися виключно місцева влада, є лише черговим міфом. Про це – в матеріалі народного депутата Валерія Дубіля.

Перший – закон №2002. Згідно з ним, бюджетні лікарні та поліклініки реорганізуються в державні або комунальні підприємства. Місцева влада, яка раніше повністю утримувала лікарню, тепер просто не може втручатися в поточну господарську діяльність створених нею підприємств (Господарський кодекс, ст. 19, 23, 55, 62).

Звичайно, місцева влада може давати гроші на розвиток своїх комунальних підприємств. Та на це вона або має взяти гроші в своєму місцевому порожньому бюджеті, або отримати їх субвенціями за централізованими програмами розвитку (а їх виділення – вже пряма відповідальність уряду), або залучати інвестиції та кредити під свої гарантії. Але кредити та інвестиції потрібно віддавати, а для цього лікарні мають почати заробляти, й заробляти так, щоб мати вільні кошти та можливість повертати кредити.

Головне питання – формування джерел доходів лікарень. І тут найцікавіше. У другому «реформаторському» законі – №2168-19 «Про державні фінансові гарантії) йдеться про те, що держава ПОВНІСТЮ фінансує надання медичної допомоги з коштів державного бюджету. Стаття 4. Вся спеціалізована допомога оплачується державою!

А в минулорічному законі про автономізацію (№2002) джерелами доходів медичних установ могли бути або бюджетні кошти через укладання договорів на медичне обслуговування населення з різними розпорядниками бюджетних коштів або гроші від населення, а також інші джерела. Лікарня могла надавати платні послуги лише ті, які не оплачуються державою. Якщо ж вся спеціалізована допомога оплачується державою, згідно із законом №2168-19, то лікарня не може надавати ці ж послуги платно, згідно із законом №2002. Вона може брати лише невеликі суми за супутні послуги (так звані готельні послуги – проживання в окремих палатах, харчування, послуги доглядальниць та ін).

Отже, єдиним джерелом отримання грошей для автономізованих лікарень у регіонах є державний бюджет через оплату за договорами на медичне обслуговування населення. І немає різниці, хто буде замовником: якщо Національна служба здоров'я, то гроші державного бюджету підуть до медичного підприємства безпосередньо з Києва, якщо регіональна влада – це ті ж централізовані гроші, лише передані до регіонів через механізм медичної субвенції. Так, єдиним відповідальним за формування джерел доходів лікарень і поліклінік у регіонах стали уряд і правляча коаліція у ВР. Саме вони формують джерело фінансування діяльності медзакладів – медичну субвенцію й централізовану програму фінансових гарантій.

Виходячи з показників ВООЗ щодо мінімального рівня витрат на охорону здоров'я (6%) та частки тіньової економіки (44%) оптимальний обсяг фінансування охорони здоров'я – 348 млрд грн (бюджет і кошти пацієнтів). А оскільки «реформаторськими законопроектами» визначене єдине джерело фінансування – державний бюджет, то саме стільки на рік коштує фінансова відповідальність уряду за функціонування та розвиток лікарень у регіонах. Уряд не зможе впоратися з такою відповідальністю, адже в бюджеті неможливо акумулювати суми, достатні для фінансування системи медичного обслуговування в регіонах.


Підписуйтесь на наші аккаунти в Telegram та Facebook, щоб першими отримувати важливі новини та аналітику.


Загрузка...
Загрузка...