Візантійщина проти Константинополя: поле битви – Україна

Максим Кречетовжурналіст, блогер

«Третій Рим» (яким вважає себе Москва) у найгірших візантійських традиціях спробував інтригувати проти стародавньої столиці тієї самої Візантії – Другого Риму – Константинополя. Вперше за тисячолітню історію у РПЦ був шанс взяти участь у Всеправославному Соборі (відбувся 16-26 червня). Але керівництво російської Церкви, зневаживши історичну значимість моменту, обрало роль баби Яги з радянського мультфільму, яка завжди була «проти». Втім, нас більше цікавить доля українського православ'я – про нього і піде мова, але про «білокам'яну» та її ролі в цьому нам доведеться згадати ще не раз.

Почнемо з головного: єдина помісна автокефальна православна Церква в Україні обов'язково буде. Така логіка історичних процесів, що протікають сьогодні з неймовірною швидкістю і з такою ж невідворотністю. Навіть у винятково консервативному Константинополі зрозуміли: подолати розкол у найбільшій православній Церкві неможливо шляхом заштовхування віруючих українців в лоно канонічної УПЦ, підпорядкованої Московському Патріархату. Анексія Криму Росією і війна на Донбасі відвернули від «московських попів» за 2 роки аж 10% (!) громадян країни. У 2010 році вірними УПЦ (що підпорядковується МП) називали себе чверть населення України, в цьому – лише тільки 15% громадян. І сьогодні вже не канонічна, а «розкольницька» УПЦ (Київський патріархат) об'єднує 25% громадян України (порівняйте тепер цю цифру з показником 12% півтора десятки років тому). Як не парадоксально це звучить, але знову возз'єднатися канонічно з російським православ'ям українські віруючі зможуть лише в одному випадку: на рівних, отримавши канонічну, незалежну від Москви православну Церкву. Для цього є лише один шлях – повернутися Києву в лоно Матері-Церкви Вселенський Патріархат (тобто відновити статус-кво, що існував сім століть – з 988 по 1686 рік).

Саботаж вселенського масштабу

Єдина, Свята, Соборна і Апостольська Церква – це не набір слів, а один з постулатів «Символу Віри», квінтесенції всього того, що сповідує будь-який православний: араб, грек, слов'янин і всі інші. Об'єднуючим фактором для світового православ'я є Вселенський Патріархат, його предстоятель (Архієпископ Константинополя – Нового Риму і Вселенський Патріарх, сьогодні це грек Варфоломій I) є першим серед рівних 14 глав помісних православних Церков.

На ділі ж у світовому православ'ї, на відміну від католицтва, немає єдиної ієрархії і немає свого Ватикану з папою – всі Церкви мають незалежність (автокефалію). Однак деякі незалежні настільки, що, хоч формально і визнають Вселенського Патріарха першим по честі, але фактично є альтернативним центром впливу у православ'ї. Мова, звичайно ж, про РПЦ. Щоправда, цей вплив сильно похитнувся не тільки в українському, а й у світовому масштабі, але про це трохи згодом.

Спочатку підконтрольні Москві грузинська, болгарська і сербська Церкви заявили про свою неучасть у Соборі (остання, щоправда, передумала – кажуть, що під гарантії невизнання автокефальними Чорногорської та Македонської церков).

Яка доля чекає на українське православ'я і чи зважитися Вселенський Патріархат подарувати Українській православній Церкві незалежність від РПЦ
Московський патріарх Кирил

Ну а потім, картинно розвівши руками, відмовився їхати на Крит і сам Московський патріарх Кирил, мовляв, Собор тепер виходить не Всеправославний, то й нема чого час витрачати. Але оскільки всі без винятку Церкви брали участь у підготовці документів для розгляду на Соборі (а готувався він без малого 60 років!), то і провести його нічого не заважало – всі бажаючі з числа відсутніх зможуть пізніше приєднатися і підписати ухвалені рішення. До речі, перенесення Собору з території вже недружньої для Росії Туреччини на Крит було однією з безлічі поступок Москві – і все марно. Коротко зауважимо лише, що відсутність на Соборі стародавнього Антіохійського Патріархату (православних арабів Сирії, Лівану та інших країн) спричинено неврегульованим конфліктом з Єрусалимським патріархатом.

За дужками Собору

Справжній ажіотаж не тільки серед звичайних мирян, а й серед журналістів в Україні напередодні Собору виглядав досить дивно. Яких тільки припущень не робили – аж до надання автокефалії УПЦ просто під час Собору. Однак документи для нього розроблялися довго і ретельно, за діяльної участі РПЦ, порядок денний також був затверджений задовго до «саміту». Тобто «українське питання» ніяк не могло розглядатися на крітському Соборі.

Щоправда, в кулуарах Всеправославного собору його учасники про Україну говорили, до того ж влаштований РПЦ демарш зробив тональність цих розмов ще більш прихильною до стародавнього Києва. Допомогли і спритні лобісти єдиної канонічної помісної української православної Церкви, провівши через парламент звернення до Вселенського Патріарха з проханням про автокефалію. Ця політична спецоперація гідна окремої згадки в підручниках історії – адже вдалося раптово (для стороннього спостерігача) за день до Собору зібрати 245 голосів депутатів за винятково грамотний документ.

Яка доля чекає на українське православ'я і чи зважитися Вселенський Патріархат подарувати Українській православній Церкві незалежність від РПЦ
Вселенський Патріарх Варфоломій і Вікторо Ющенко, 2008 рік

Просили українські парламентарії абсолютно конкретну річ: визнати недійсною анексію Київської Митрополії Московським Патріархатом у 1686 році (це формулювання самого Варфоломія I під час виступу на Софіївській площі в Києві в 2008 році!). Нагадали Всесвятішому Варфоломію і сказані тоді ж, у 2008 році, слова про материнські права Константинопольської Церкви по відношенню до Православної Церкви в Україні, а також процитували Патріарха: «Церква-мати має не тільки право, а й обов’язок підтримувати в межах усталеної православної традиції будь-яку конструктивну і перспективну пропозицію, яка якнайшвидше ліквідує небезпечні поділи в церковному тілі, «щоб зло не стало більшим» для Святої церкви в Україні і Православної церкви загалом».

Кінець російської гегемонії

Сім століть, від самого хрещення Русі в 988 році і до 1686 року, наша церква була екзархатом Вселенського Патріархату, і лише з того нещасливого року дуже спірним, неканонічним рішенням стародавню київську кафедру підпорядкував Москві тодішній Вселенський Патріарх Діонісій (його чотири рази скидали з патріаршого престолу і він знову піднімався на нього!). Проти цього категорично виступав тодішній Єрусалимський Патріарх Досифей, який назвав дії Москви «Східної Церкви розподілом». А от Діонісій задовольнився «малим»: 200 золотих і три сорока соболів... У листі до Москви він ще попросив платню і для інших архієреїв, що підписали жадану Кремлем грамоту. Але до речі: без дозволу султана таке рішення патріарх ухвалити не міг, а султан його схвалив заради миру з Москвою – тоді була така ситуація. Сьогодні Анкара теж сильно впливає на рішення Фанара (резиденція Вселенського Патріарха в Стамбулі), але миром її відносини з Москвою сьогодні аж ніяк не назвеш.

Якщо проводити світську аналогію, то депутати ВР просять Вселенського Патріарха скасувати те горе-рішення за таким же принципом, як після втечі Януковича була скасована незаконна конституційна реформа. Між тим, рішення Константинополя про анексію київської митрополії Москвою було ухвелене виходячи із «возз'єднання» України та Росії зусиллями Богдана Хмельницького. Ну а оскільки ми вже 25 років як знову розлучені, то навіть логіка того самого документа диктує: київська кафедра після 330 років підпорядкування Москві повинна повернутися до витоків – до підпорядкування Константинополя, від якого Київ і прийняв християнство 1028 років тому. А вже згодом можна буде говорити про повну незалежність.

І щодо цього в депутатському зверненні також є більш ніж доречне відсилання до виступу патріарха Варфоломія на Софіївській площі Києва у 2008 році: «Згадуючи про реакцію Вселенського патріархату на бажання автокефалії з боку урядів новоутворених держав Балканського півострова, Ви, Ваша Всесвятосте, зауважили, що, керуючись інтересами національної цілісності цих народів і йдучи навіть всупереч інтересам власної юрисдикції, Константинополь благословив утворення чотирьох автокефальних церков: Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937)». Тобто тоді Константинополь відпустив з-під своєї юрисдикції цілих 4 церкви через здобуття незалежності відповідними державами, а ми саме і просимо автокефалії з тієї ж причини!

І лише трохи статистики: сьогодні в Україні понад 17 300 православних парафій (це рахуючи разом парафії всіх поки ще розрізнених православних конфесій), у самій Росії парафій трохи менше 15 000, а у Вселенського Патріархату всього лише 500 (поки що)... У Росії є всі шанси відразу перетворитися з першої за кількістю парафій (а в православ'ї рахують саме по парафіях, а не за кількістю прихожан) відразу у третю (після нас і Румунської православної Церкви з приблизно 16 000 парафій). Адже це нонсенс: РПЦ є найбільшою православною церквою саме за рахунок українських парафій, але, користуючись статусом гегемона, якраз і опирається наведення порядку в українському православ'ї.

Про митрополита Володимира

Закономірне питання: а що ж думають у канонічній УПЦ? Хіба вийде безболісно «відірвати» її від Москви і знову зробити екзархатом Константинопольської церкви? А там уже давно готові до цього! Так, не всі, є навіжені москвофіли, але їх кількість за 25 років незалежності (а тим більше за більше ніж 2 роки війни Росії проти України) зменшилася настільки, що у разі дарування Вселенським Патріархом автокефалії УПЦ вони зможуть максимум не визнати цього і певна кількість парафій зареєструються як філії РПЦ. Тобто розкольниками в канонічному сенсі вони не стануть, але будуть вигнанцями. Щоправда, їхня кількість буде не порівнюваною з кількістю нинішніх «розкольників» – УПЦ (КП) і УАПЦ сумарно мають сьогодні близько 6 000 парафій.

У 2008 році в усіх сторін не вистачило політичної волі відновити Константинопольський екзархат в Україні. Але належні до Константинопольського Патріархату єпископи Західних єпархій УПЦ США і Канади не припиняли вести посередницьку роботу в переговорах з українськими архієреями різних конфесій. Стурбовані російські фундаменталісти називають це в радянському стилі «підступами вашингтонського обкому». Але за всім цим українці не чули, на жаль, голосу багаторічного предстоятеля УПЦ митрополита Київського і всієї України Володимира. Владика, як не дивно це зараз здаватиметься далеким від церковних справ читачам, був переконаним і послідовним прихильником подолання українського православного розколу шляхом створення канонічної автокефальної української православної Церкви.

«Історія і сучасний стан Української Церкви, – писав нині покійний Предстоятель УПЦ в одному зі своїх останніх текстів, – дають підстави сподіватися, що в майбутньому наша Церква отримає новий – помісний – канонічний статус. Одначе наш шлях до бажаної церковної та національної єдності має опиратися не на канонічне самочинство, а на довіру до Вселенського Православ’я, яке, щиро у це вірю, у час, що його знає Господь, наділить нашу Церкву і новим канонічним статусом, і належним їй місцем у диптиху Помісних Церков».

Україна готова до самостійності

Багаторічний сподвижник глави УПЦ митрополит Олександр (Драбинко) написав чимало праць про проблему розколу в Україні. Дбайливо зберігаючи духовну спадщину покійного предстоятеля, він сьогодні є одним з лідерів численного патріотичного крила архієреїв УПЦ. Чим викликає нападки промосковських діячів і навіть зазнає фізичних нападів з боку «православного олігарха», росіянина Вадима Новинського (щоправда, під час Майдану Петро Порошенко називав нинішнього нардепа від «Опоблоку» значно жорсткіше – «сукою православною»).

Семит Порошенко о смертях на Майдане, Новинскиому Креста на тебе нет! Сука ты православнаяKozak Upa

Висловлюючи думку величезної кількості духовенства та прихожан УПЦ митрополит Олександр пише: «з початком збройної агресії Росії все змінилося. Українську Православну Церкву перестали сприймати як вітчизняну церковну структуру. Подобається це нам чи ні, але в очах значної частини (аби не сказати — більшості) сучасного українського суспільства ми перетворилися на «Церкву держави-агресора». Мені дуже боляче, що Церкву, в якій я виріс і був вихований, Церкву, до якої я належу і яку люблю всім серцем, сприймають як «церкву окупанта».

І ще одна цитата зі статті митрополита Олександра для розуміння того, наскільки адекватно патріотичне духовенство УПЦ сприймає те, що відбувається і до чого прагне: «серед наших вірян є і ті, хто бажає зберегти канонічну підлеглість Московському патріарху. Утім, на наше глибоке переконання, цих наших братів за жодних обставин не можна змушувати до переходу в нехай і законну автокефальну Церкву. Це наша принципова позиція: юрисдикційний вибір має бути зроблений вільно, а не під примусом зовнішніх обставин. Важливо, аби і прихильники автокефального статусу, і ті, хто прийме рішення залишитися у складі Руської Церкви, мали можливість вільно відвідувати храми та жити за своїми переконаннями. Також є вкрай важливим завданням, аби громади, які увійдуть до складу Помісної Православної Церкви в Україні, і ті, хто залишиться у складі Руської Церкви, зберегли між собою мир та євхаристійне спілкування».

Що ж, завершивши таку важливу справу як Всеправославний Собор, першоієрарх Варфоломій тепер має час, сили і, безумовно, волю для вирішення проблеми українського православ'я. Йому не дадуть про це забути хоча б навіть добре знайомі йому парафіяни-українці, адже українська діаспора в Стамбулі вже давно відвідує не парафію РПЦ, а саме кафедральний собор Вселенського патріархату. А в уже згаданому зверненні Верховної Ради до патріарха депутати нагадують, що саме він зовсім недавно зробив канонічні дії щодо нормалізації церковного життя у православних церквах Естонії (1996), Болгарії (1998) і Чехії та Словаччини (2014 року).

До речі, саме до Варфоломія особисто, а не до Собору українські депутати звернулися тому, що тільки Вселенський Патріарх повноважний дарувати автокефалію. І у випадку з Україною чекати милості від Москви немає сенсу саме тому, що патріарх Кирил дарувати УПЦ нічого не може, навіть якщо б раптом сильно захотів. Приклад тому – історія Церкви Чехії і Словаччини: патріарх Московський Алексій I ще в 1951 році своєю грамотою проголосив її повну незалежність, але це не забезпечило визнання її автокефального статусу з боку Константинополя та інших Помісних церков. Тому в 1998 році, на прохання чеських і словацьких ієрархів, патріарх Варфоломій видав новий Томос про дарування автокефалії Православній Церкві Чеських Земель і Словаччини. Отримання аналогічного Томосу Україною буде без перебільшення справжнім торжеством української нації в питанні становлення справжньої незалежної повноцінної держави.

Максим Кречетов