Дональд Трамп надзвичайно активно послуговується мовою погроз, шантажу і прямих вимог, не прихованих рамками дипломатичного етикету. Усе це – звичний арсенал міжнародної політики ХІХ століття та Холодної війни. «Слово і діло» розповідає, як американські президенти в минулому використовували збройні сили як останній аргумент у зовнішній політиці й чому в Трампа це виходить не настільки успішно.
Що таке дипломатія канонерок
8 липня 1853 року мешканців японської столиці Едо охопила паніка: у бухті з’явилися небачені раніше «чорні кораблі», з яких йшов загрозливий дим. У повітрі пролунали постріли – на щастя, без снарядів. Так до Японії сонця завітала дипломатична місія США. Головним послом був не адмірал Меттью Колбрайт Перрі, а його ескадра з десяти суден – зокрема трьох парових фрегатів.
Досі Японія навідріз відмовлялася вступати у контакт з європейцями чи самими Штатами, дотримуючись політики ізоляціонізму. Проте США знайшли ключ до вигідної угоди з тихоокеанським сусідом: військові погрози.
Ця подія була чимось унікальним і незвичним хіба що для самих японців. Європейці давно використовували перевірену часом тактику, що стала відома як дипломатія канонерок – тобто озброєних гарматами кораблів.
У випадку США головною зоною використання дипломатії канонерок став Карибський регіон, а головним апологетом – президент Теодор Рузвельт. Якось Рузвельт, ще віцепрезидент, згадав було африканське прислів’я: «Говори м'яко, і неси великий кийок; ти далеко підеш». Це й дало назву його стилю: політика великого кийка.
За час каденції Теодора Рузвельта США втрутились у Панамську революцію, завели війська на Кубу після вигнання звідти іспанців, погрожували інтервенцією Нікарагуа та Гондурасу. І усі його починання досягли успіху.
Зрештою Рузвельт (хай і не лише через «кийок») заслужив статус одного з найвидатніших американських президентів та отримав місце на горі Рашмор поруч із Вашингтоном, Джефферсоном і Лінкольном.
Якщо Теодор Рузвельт став легендою, бо втручався у справи сусідів та далеких країн за допомогою свого «великого білого флоту» (назва ніби узята з лексикону 47-го президента США), то чому Трамп не може так само?
Що б не трапилося, у нас є атомна бомба, а у них немає
В’єтнамська війна була не першим конфліктом, де США втрутились у громадянську війну на Далекому Сході між комуністами й капіталістичним урядом. За двадцять років до початку протистояння з червоним урядом Ханою американці вв’язалися у Корейську війну (1950-1953).
Спершу Південна Корея зазнала нищівної поразки: уряд евакуювали з Сеулу до Пусану, єдиного анклаву боротьби з комуністами. Якби не термінова висадка американських військ, сьогодні Корея була б одна – Народно-демократична.
Комуністів відтіснили. Але війна не обіцяла легкого завершення. Й тоді президент США пішов на радикальний крок: скористався ядерною картою. Корейська війна скінчилась на сучасній лінії розмежування.
Успіх ядерних погроз США у 1953 пояснюється кількома факторами:
По-перше, минуло зовсім небагато часу після Хіросіми й Нагасакі. Ніхто не знав, чи США знову не скористаються атомною бомбою для швидкого розв'язання проблеми;
По-друге, ядерну карту розіграв не абихто, а Двайт Ейзенхауер, головнокомандувач американськими силами у Європі під час Другої Світової.
Через двадцять років США зазнали дежавю: знову Азія. Знову затяжна війна між комуністичною «Північчю» та капіталістичним «Півднем». І знову американські військові гинуть у безглуздій для громадськості війні.
Президент Річард Ніксон, що успадкував В’єтнам від Ліндона Джонсона, був твердо налаштований зупинити цю війну. Разом зі своїм знаменитим держсекретарем Генрі Кіссінджером вони вигадали хитрий план:
«Я називаю це «Теорією Безумця», Боб. Я хочу, щоби Північний В’єтнам повірив, що я досягнув точки, на якій готовий на все, щоби завершити війну. Ми просто розповсюдимо чутки на кшталт «святий боже, ви знаєте, Ніксон геть сказився з цим комунізмом. Його не можна стримати, коли він у гніві – а його рука якраз на ядерній кнопці» – і Хо Ші Мін особисто благатиме в Парижі про мир через два дні».
Так описує плани Ніксона голова його адміністрації Геррі Голдеман. План був досконалим, за винятком одної деталі: Хо Ші Мін не став на коліна в Парижі. Ні через два дні, ні через два роки.
Ядерні бомби не впали на Ханой. Американці вивели війська з В'єтнаму, і комуністи перемогли Сайгонський уряд Півдня.
Дональд Трамп, як не дивно, рідко згадує про ядерну зброю. У 2018 році він мірявся ядерною кнопкою з Кім Чен Ином; потім оголосив про зміни в ядерній стратегії США. Але ядерних погроз (поза контекстом «ігор» з КНДР) президент не використовував, хай і часто відігравав роль «безумця» ще завзятішого, ніж Ніксон.
7 квітня 2026 року американський лідер написав у своїй соцмережі Truth Social: «Сьогодні вночі загине ціла цивілізація, і її вже ніколи не повернути. Я не хочу, щоб це сталося, але, ймовірно, так і буде».
Зверніть увагу на формулювання: одразу ясно, що йдеться про ядерну зброю. Але якби Іран проігнорував заяву Трампа, США могли б просто здійснити черговий масовий авіаудар по країні та заявити, що це і є обіцяне «знищення».
Так чи так, Іран пішов на перемир’я. Хистке перемир’я: обидві сторони продовжують блокаду й удари. Але чи спрацюють такі погрози ще раз? Зрештою, чи спрацювали вони бодай зараз?
Іран не капітулював. Заморозки в дусі Корейської війни не відбулося. Фактично, Іран скористався тою ж тактикою, що й росія у перемовному процесі на тему війни проти України: погодитися на пропозицію США, але розтягнути фіналізацію угоди до нескінченності.
Ціна дипломатії канонерок і ядерних боєголовок
Адмірал Перрі досягнув своєї мети: Японія відкрилась США та світу. Шок від усвідомлення своєї технічної відсталості та вразливого положення спонукав японців у швидкому темпі наздоганяти Європу.
Японія швидко модернізувалася, і вже через 50 років завдала поразки російській імперії. 7 грудня 1941 «Чорні кораблі» знову пустили загрозливий дим – але тепер вжахнулися американці: авіація Ямамото Ісороку атакувала флот США на Перл-Гарборі.
Теодор Рузвельт теж досяг успіху – який мав свою ціну: США надовго отримали прохолодні стосунки з Латинською Америкою. Політику «великого кийка» довелося компенсувати політикою «добросусідства» іншому Рузвельту – Франкліну.
Зрештою, хто знає, чи не стала вдала ядерна карта Ейзенхауера тією подією, що зрештою привела КНДР до ідеї створення власної зброї масового знищення за всяку ціну – щоб і собі зіграти у велику політику.
Причини невдачі агресивного стилю Трампа
Дональд Трамп діє ще агресивніше за своїх попередників у Білому домі з минулих століть. За півтора роки його другого терміну він встиг скористатися чи не всіма силовими прийомами з арсеналу американських президентів, крім хіба що наземного вторгнення.
Однак Трамп використовує їх надто хаотично і грубо. Безперечно, деякі операції – як-от викрадення Ніколаса Мадуро – принесли легкий успіх і справді вирішили давно наболілі проблеми регіону. Проте виборці пам’ятатимуть не їх, а затяжну операцію в Ірані, через яку в них виросли цінники на АЗС.
Зрештою, лишається ще один фактор, який грає проти американського президента – TACO: Trump always chickens out. Трамп завжди дає задню.
Фраза увійшла в широкий вжиток у травні 2025, і відтоді дозволяє максимально лаконічно піддати критиці таку рису Трампа, як готовність відступити від максималістських вимог, зустрівши бодай якийсь організований спротив.
А з такою славою важко стати другим Рузвельтом чи Ейзенхауером.
Денис Ратушний, спеціально для «Слово і діло»
Нагадаємо, раніше «Слово і діло» розповідало про галузі та країни, яких найбільше торкнулися тарифи Трампа, і як американський президент виконував свої обіцянки зі збільшення видобутку нафти.
Підпишіться на наш Telegram-канал, щоб відстежувати найцікавіші та ексклюзивні новини «Слово і діло».
Візуальна аналітика від редакції «Слово і діло» – у Telegram-каналі Pics&Maps.