Про роботу кризових психологів: із припиненням вогню війна не закінчиться

Читать на русском
Леся Литвиноваволонтер

Окрім крові, смертей, жахів та іншого негативу, війна, як не дивно, дає потужний поштовх розвитку окремих професій. Ривком пішла вперед медицина, в рекордні терміни встала на ноги зруйнована і знецінена за майже тридцять років армія, з новою силою запрацювали соціальні служби, переформатувалися психологи.

Таких речей, як кризова психологія, в нашій країні не було аж до подій на Майдані. Ніхто не займався системною підготовкою і навчанням у ВНЗ відповідних фахівців – у цьому просто не було необхідності. Країна, яка не брала участі у війнах, яка не має досвіду масштабних травматичних подій на своїй території, не готувала таких професіоналів – тоді здавалося, що немає потреби.

Буквально в перші дні масових протестів 2013 року група молодих психологів самоорганізувалися і влаштували чергування на Майдані. Саме це і поклало початок Кризовій Психологічній Службі, яка зараз працює у всіх областях країни і охоплює всі найбільш вразливі групи населення.

Спочатку ставати на ноги доводилося самостійно, намацуючи шляху розвитку і підлаштовуючись під події, які активно розвивалися. Взимку до Києва приїхали грузинські психологи з GIP-T і провели перші тренінги по роботі з травмою. Це була їхня власна ініціатива, яка виявилася дуже доречною. Вже з'явилися перші смерті серед мирного міста, існувала гостра потреба справлятися з масовою травмою, коли емоцію переживає не одна людина і не окрема сім'я, а значна група людей. Пізніше ці знання знадобилися і при роботі з переселенцями, і при перших поїздках на Схід для роботи з добровольцями на тлі військових дій.

Меркель зробила заяву щодо ситуації на ДонбасіЗа підсумками спільної прес-конференції з Президентом України канцлер Німеччини визнала, що ніякого перемир'я на Донбасі так і не сталося.

З початком війни Кризова Психологічна Служба робила основний упор на «швидку» підтримку. Така собі швидка психологічна допомога. Не було ані часу, ані можливості для тривалої системної роботи – люди, які потребують допомоги, продовжували залишатися всередині травмуючої ситуації. Найчастіше важливим було просто витягти людину з гострого стану і дати їй можливість якщо не повноцінно жити, то, у всякому разі, непогано функціонувати. Бої 2014 року були жорстокими і масовими. Примиритися зі смертю однієї людини, нехай навіть самої близької, можна. Зі смертями масовими, що відбуваються у тебе на очах, – практично неможливо. І більше за всіх у психологічному сенсі страждали навіть не ті, хто безпосередньо брав участь у боях чи зазнавали поранень, а ті, хто виносив із поля бою тіла товаришів – часто по шматках, дрібними фрагментами, в сміттєвих мішках, сподіваючись, що вдасться ідентифікувати хоч когось і нормально поховати.

...Богдан улітку 2014-го поїхав забирати з поля бою тіла, які три дні лежали на непідконтрольній території. З того боку не заперечували, щоб наші бійці забрали фрагменти тіл, багато з яких висіли на гілках дерев. Єдиною умовою було не брати з собою зброю. З огляду на те, що напередодні двоє намагалися забрати тіла і потрапили в полон, командир нікого не примушував - просто запитав, чи є добровольці. Богдан був єдиним, хто відгукнувся. Шматки тіл побратимів він збирав під дулами автоматів і під крики «навіщо ти прийшов на мою землю» з виразним кавказьким акцентом. Тринадцять мішків фрагментів, три доби пролежали на спеці. Багато хто не ідентифікований донині...

Окремий великий шматок роботи був із сім'ями загиблих. Він теж почався ще з Майдану і продовжується досьогодні. «Родинне коло» об'єднало тих, хто втратив члена сім'ї. Це не тільки проект психологічної підтримки, а й можливість людям познайомитися і підтримати одне одного самостійно. Така підтримка від сім'ї до сім'ї часто значно більш доступна в таких обставинах, ніж допомога професійного психолога, - вона дає можливість поділитися своїм горем саме з тим, хто зрозуміє тебе, як самого себе. Це сім'ї не тільки бійців, але й загиблих при обстрілі мирних жителів. У нас майже ніхто не говорить про втрати серед мирного населення, але вони не менш, а часто й більш трагічні, ніж смерті військових. Багато сімей не мають можливості поховати своїх родичів, загиблих на непідконтрольній території або перевезти тіла сюди. На відміну від тих, хто мав змогу поховати хоча б фрагмент тіла, вони не можуть навіть прийти на цвинтар, щоб покласти квіти на могилу. Родичі залишаються тільки в їх пам'яті.

Порошенко повідомив Меркель про «нові реалії» на Донбасі«Ми не бачимо жодної альтернативи Мінським угодами і наполягаємо на їхньому повному виконанні», - додав президент.

...Галину Миколаївну на самому початку війни родичі відправили до Маріуполя на кілька тижнів - поки вщухне. Донька не поїхала з нею. Залишилася доглядати за вагітною онучкою, якій лишалося кілька тижнів до народження дитини. За два дні після народження дитина загинула від осколка при обстрілі. Донька значиться серед зниклих безвісти - її немає серед полонених, тіло її так ніхто й не знайшов. Галина Миколаївна з чоловіком живуть однією надією - знайти хоча б сліди доньки...

Ще одна величезна група постраждалих «першої хвилі» - переселенці. Вирвані з коренем зі звичної обстановки, вони опинилися в новому місці без звичних зв'язків, не маючи на кого спертися. Найчастіше сім'ї тих, хто втік від війни, були розірвані через відмінності в політичних поглядах. Частина сім'ї залишалася на окупованій території або переїздила до Росії, частина втікала на підконтрольну Україні територію.

... Чоловік Юлі у перші дні війни виїхав до Росії. За кілька днів його мама обманом вивезла до нього дитину. Майже два роки Юля шукала сина, а коли знайшла у Воронежі, він уже був громадянином Росії. Не добившись нічого офіційним шляхом, одного дня вона просто схопила його за руку на прогулянці в дитячому садку і стрибнула в таксі. Зараз вони живуть на території України, але легалізувати сина вона так і не змогла. Живе кожен день у страху, що їх знайдуть і заберуть дитину...

Поранені... Ті, хто так і не примирився з новим статусом. Молоді хлопці, які втратили руки і ноги, які не вміють примиритися з власною інвалідністю. Страждають фантомними болями, закриваються від контактів із зовнішнім світом ...

Це лише «перше коло» постраждалих від війни. І за кожним напрямом виділилися окремі групи психологів. Постійно вдосконалюють свої навички і навчають людей новим способам адаптації до життя.

Тісний зв'язок з іншими організаціями дав можливість побудувати систему перенаправлень - світову практику, якої раніше теж не було в нашій країні. Кризові психологи вирішують лише першу задачу - допомагають людині активізувати її внутрішні ресурси. Щоб за допомогою своїх же ресурсів вона змогла почати справлятися зі своєю проблемою самостійно. Важливо спершу простими словами в доступній формі пояснити людині, що з нею відбувається, що її реакція нормальна для цих ненормальних подій. А потім допомогти стабілізуватися, навчити базовим навичкам управління стресом - від правильного дихання до простих фізичних дій, які повертають людину до звичних буденних справ. І тільки після цього паралельно із психологічною допомогою людину можна перенаправити далі. Комусь потрібна допомога юриста, комусь - гуманітарних місій, комусь знадобиться психіатр або психотерапевт, комусь потрібна допомога в пошуку роботи чи житла. До війни рідко кому з психологів могло прийти в голову «передавати по інстанціях» людину, яка до них звернулася. І тим паче відстежувати її подальшу долю.

Бойовики обстріляли місію Червоного хреста на ДонбасіПроросійські бойовики обстріляли співробітників Червоного Хреста у населеному пункті Доломітне Донецької області.

Слідом за першою хвилею постраждалих, яких війна торкнулася безпосередньо, з'явилася друга - значно більш численна і різноманітна. Сім'ї постраждалих, волонтери, медики і величезна кількість людей, які не беруть участі в бойових діях безпосередньо, але перебувають у стані постійного стресу.

Дослідження показують, що в нашому стомленому тривалою кризою суспільстві різко зріс рівень насильства. І мова не про кримінальні злочини. За даними ООН, на території, наприклад, Луганській області 82 відсотки постраждалих від насильства - це потерпілі від насильства в сім'ї. Постійна напруга і тривога виливаються на того, на кого ближче і простіше, - на домашніх. Більше за інших страждають жінки, діти, люди похилого віку. Найчастіше вони навіть не усвідомлюють того, що відбувається з ними. Тому що 45 відсотків - це насильство емоційне і психологічне. У нашому суспільстві це взагалі маловивчена тема. Крім того, центри, які допомагали таким сім'ям до війни, або захлинаються від кількості звернень, або взагалі припинили існування, як Центр Допомоги Жертвам Гендерного насильства в Луганській області. Він просто залишився на непідконтрольній території, а новий створений не був.

Тому ще один напрям, який з'явився останнім часом у Кризової Психологічної Служби, - це робота із сім'ями на лінії зіткнення. У цьому їм допомагають іноземні фахівці, наприклад, з International Аlert. Нам здається, що ми перебуваємо в абсолютно унікальній ситуації, та насправді вона не унікальна ані за якими параметрами - багато країн проходили щось подібне. І досвід тих, хто стикався з цим безпосередньо, важливий як ніколи.

І якщо надія на те, що мир рано чи пізно настане, є, то для психологів війна не закінчиться з припиненням вогню. Їм доведеться загоювати психологічні травми усієї країни, допомагати заново вибудовувати довірчі відносини всередині суспільства. Вчити людей миритися одне з одним і вірити одне одному. Мова не про прощення воєнних злочинців. А про те, що усій країні доведеться заново вибудовувати розірвані зв'язки. А це робота на довгі десятиліття...

Леся Литвинова, спеціально для «Слова і Діла»

ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM

найважливіше від «Слово і діло»
Поділитися: