«Розхитувачі човна», «п’ята колона Кремля», «противники суверенної України» – ось геть не весь перелік словосполучень, які лунають у бік опонентів із вуст політиків, які зараз мають владні повноваження. Водночас усередині українського суспільства поступово створюється атмосфера шкідливості впливу альтернативних точок зору на подальший розвиток країни. «Маятник» революції завжди веде від хаосу й надмірної лібералізації суспільства до диктатури й примусу. Залишається лише здогадуватися, в якій саме точці перебуває українське суспільство.
В цьому ж контексті варто згадати таке явище, як диктатура – нічим не обмежена політична, економічна та ідеологічна влада в державі однієї чи кількох осіб, соціальних груп, які в своїх діях спираються на безпосереднє застосування насильства (армії, поліції, спецслужб). В умовах диктатури відсутній або ж зімітований демократичний інститут виборів. І хоча наступні, заплановані вибори в Україні мають відбутися лише в 2019 році, відсутність реакції владної верхівки на вимоги суспільства спонукають до розмов про авторитарні тенденції. А недостатній рівень діалогу між владою та основними політичними гравцями з часом призводить до зростання напруги в суспільстві та актуалізації питання дострокових виборів. А варто врахувати нашарування кризових явищ в економіці з відвертою корупцією на найвищому рівні – і в повітрі знову запахне революцією.
Боротися з такими настроями диктатурам, окрім «силовиків», допомагає потужна пропагандистська машина, здатна не лише впливати на настрої громадян усередині «закритих» суспільств, але й формувати цілі політичні тренди на тривалі в історичному розрізі періоди.
Запит на «сильну руку», або що нам робити зі свободою?
Найкраще авторитарні режими прижилися на теренах уже суверенних держав колишнього СРСР. В основному це східні країни, втім, авторитарною можна вважати владу в Білорусі та Росії – державах, які мають тісні економічні та географічні зв'язки із Європою.
Як руйнується «велика» Росія: головні провали Путіна в 2016 роціЛідер ГО «Донбас SOS» проаналізував та оцінив основні провали політики керівництва РФ у нинішньому році.
Однією з головних рис сучасних авторитарних режимів є імітація виборів та самого виборчого процесу. Вибори в цих країнах – радше ритуал легітимації «права сильнішого» вирішувати долю решти суспільства. Маси здебільшого самі дають зрозуміти, що їхній основний запит – це «сильна рука», адже що і як робити з можливостями, які надає свобода вибору, більшість громадян не знають. Допомогти в цьому мали б освіта та розвиток горизонтальних зв’язків і, як наслідок, запит на появу вільних медіа. Однак усе залежить від потреб суспільства: саме вони визначають феномен того, чому одним державам і спільнотам вдається будувати демократію, а іншим, попри будь-які зусилля, цього ніяк не досягти.
Як приклад слід навести досвід сусідніх Білорусі та Росії. В першій уже вп'яте поспіль із 1994 року президентом країни обирають Олександра Лукашенка. Ще в 2004 році в Білорусі був проведений референдум, за результатами якого президент не має обмежень щодо переобрань. На останніх виборах восени 2015-го за кандидата в президенти Олександра Лукашенка проголосували 83,49% громадян, тоді як решту кандидатів сумарно підтримали трохи більш ніж 9% виборців. Ще 6,4% проголосували проти всіх.
В РФ «граються» в демократію більш витончено. В цьому незмінному лідеру Росії Володимиру Путіну та його команді з 2000-го року допомагає ретельно налагоджена та безвідмовна пропагандистська машина. Здавалося б, санкції Заходу, війни в Україні та Сирії, зубожіння росіян мали б стати достатніми приводами для того, щоб змінити керівництво країною. Вже наступного року, в березні, такий шанс російські громадяни отримають під час участі в президентських виборах.
Втім, у Кремлі й на цей випадок ретельно готують сприятливе тло для переобрання чинного президента країни. Справді, поки що Путіну і Ко не довелося змінювати Конституцію РФ для того, щоб залишатися на посаді президента нескінченну кількість разів (звісно, обмежену віковими особливостями життя людини). Хитрість полягала в тому, що з травня 2008-го до травня 2012-го посаду глави держави обіймав його вірний соратник Дмитро Медвєдєв, у той час як сам Путін продовжував керувати державою в ролі прем’єр-міністра.
Цього разу формальних підстав для політичної рокіровки немає. Але в Кремлі вже вирішили підготувати суспільство до того, що навесні 2018-го відбуватимуться не класичні вибори, а «референдум про довіру національному лідеру». Для мобілізації виборця будуть застосовані всі можливі ресурси: адміністративні, медійні, фінансові. Основне завдання – не просто перемогти, а вкотре показати світові безальтернативність кандидатури Володимира Путіна на посаді глави держави. В демократичності виборів у РФ ні в кого не має виникнути сумнівів, а відсоток тих, хто проголосував за Путіна, має бути як мінімум вищим, ніж у 2012 році, а як максимум вищим, ніж будь-коли до цього (у 2012-му за Путіна голосували близько 63% виборців, в 2004-му – 71%).
До слова, в Росії вже є досвід проведення таких референдумів: у квітні 1993 року на всеросійський референдум громадянам пропонувалося дати відповідь на 4 запитання, серед яких було «Чи довіряєте Ви президенту Російської Федерації Б. Н. Єльцину?». Тоді понад 58% громадян дали ствердну відповідь.
Революція – подруга диктатури?
Україна якісно відрізняється і від усіх східних та кавказьких країн, які раніше були в складі СРСР, і від Росії, Білорусі, Молдови. Щоправда, й досягти такого прогресу, як, наприклад, балтійським країнам та Польщі в розвитку демократичних інститутів нам також досі не вдалося.
Президентські вибори в Білорусі: на шляху до млявої демократизаціїНаприкінці минулого тижня білоруси вп’яте обрали Олександра Лукашенка своїм президентом. У порівнянні з попередніми волевиявленнями, цьогорічні президентські вибори у Білорусі можна сміливо назвати справжнім парадом демократії.
З початку 2000-х років в Україні не вщухали дискусії щодо спроб змінити Конституцію. Після подій Помаранчевої революції було вирішено змінити Конституцію й повернути в бік парламентсько-президентської республіки. Однак уже з 2010-го, коли президентом був обраноий Віктор Янукович, правила гри змінилися на діаметрально протилежні. «Додати парламентаризму» та реальних важелів впливу саме для Верховної Ради – було однією з вимог громадян під час Революції Гідності.
Справді, парламент є своєрідним запобіжником від надмірного використання влади й диктатури, адже в ньому представлені багато фракцій і груп, окремих депутатів. Втім, як показує практика, навіть нинішня Верховна Рада, яка має всі важелі для формування виконавчої влади, не може запобігти авторитарним проявам.
Річ не лише у формальних процедурах, але й у слабкості інших інститутів – насамперед громадянського суспільства, яке вже навчилося організовуватися у волонтерський рух, проте не сформувало власного запиту на нову політичну силу. Партійне життя в Україні – це передусім бізнес і великі гроші. А значить, інтереси великого капіталу та підконтрольних їм груп впливу, які й формують основне ядро нинішньої політичної реальності.
Арбітром в цих процесах мав би стати Президент. Втім, він сам є одним із найбільших міноритаріїв усієї владної вертикалі – починаючи від найбільшої фракції в парламенті, закінчуючи можливістю впливу на виконавчу гілку влади на місцях.
Щоправда, щепленням від авторитаризму можна вважати ст. 103 5-го розділу Конституції, яка гарантує, що «одна й та сама особа не може бути Президентом України більше, ніж два терміни поспіл». Додатковими ін’єкціями можна вважати й протестну активність українців, які здатні в разі необхідності вказати знахабнілим елітам на їхнє місце.
Авторитаризм шкідливий для здоров’я
Остаточно подолати схильність до авторитаризму можуть лише розвинені суспільства, де панують сильні горизонтальні зв’язки, захищені та гарантовані права людини.
Третій Майдан, продовження Революції Гідності або провокації Кремля: що на нас чекає найближчими днями?Незважаючи на всю незграбність спроб Кремля розгойдати ситуацію в Україні, зібравши третій Майдан, він може статися, лише якщо в річницю розстрілів Небесної Сотні в Києві дійсно проллється кров, вважає журналіст Максим Кречетов.
На жаль, поки що залишається чимало ризиків того, що більш активні українці зневіряться в можливостях змінити життя на краще, а пасивна частина – зажадає влади «сильної руки». Для цього не потрібно щось реформовувати чи створювати, достатньо мати 2 складові – підконтрольні силові відомства та ЗМІ.
Варто лише нагадати, що сам авторитаризм є шкідливим для його ж ініціаторів. Можна навести чимало прикладів того, як жалюгідно закінчували своє панування наймогутніші диктатори. В світі зараз залишилося ще чимало прикладів авторитарного управління державою, найбільше – серед східних пострадянських країн та в державах Африки. Цікаво, що на відміну від тоталітарних країн, яких справді майже не залишилося (один із яскравих прикладів – КНДР), авторитарні режими та їхні лідери не є повністю ізольованими та не викинуті з контексту світових політичних процесів. Це ще раз підтверджує тезу про те, людству притаманна циклічність і повернення до моделей управління через примус та силу, а не шляхом пошуку компромісів, дотримання домовленостей та підписаних договорів.
Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»
ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM
найважливіше від «Слово і діло»