Паралімпійська звитяга: чому український спорт розвивається всупереч, а не завдяки?

Олександр Радчукполітолог

В ніч на четвер до Києва тріумфально повертається паралімпійська збірна України. XV літні Паралімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро стали справжнім успіхом для наших спортсменів: всього було здобуто 117 медалей, з них 41 – «золото», 37 – срібних та 39 бронзових нагород.

За 20 років та 6 Олімпіад українські паралімпійці впевнено йшли до такого звитяжного успіху. Ще в 1996 році в американській Атланті вони здобули всього 7 медалей та посіли лише 44-е місце в загальному заліку. А вже в Ріо-2016 Україна посіла третє місце, поступившись лише Китаю та Великобританії.

Та й це ще не все. Під час змагань українські спортсмени встигли встановити 109 рекордів у трьох видах спорту, серед яких – 22 рекорди світу. І хоч порівнювати результати олімпійської збірної з успіхами їхніх паралімпійських колег було б вкрай непрофесійно, все ж у багатьох українців виникає цілком притомне запитання: чому виникає така різниця в здобутках?

Рушійні сили паралімпійців

Успіх паралімпійської збірної та скромні досягнення олімпійців збили з пантелику пересічних українців. Чи є чому дивуватися та в чому прихована причина такого дисбалансу в результатах?

Перш за все, варто відзначити високий моральний дух українських спортсменів. На Паралімпіаду відбула найчисельніша за складом команда – 172 учасники. Безпрецедентні результати показали українські плавці, здобувши в цьому виді спорту найбільшу кількість нагород та встановивши велику кількість рекордів.

Серед основних причин стабільно високого результату паралімційців – висока мотивація до здобутків. Йдеться не лише про призові: Кабмін виділив за золоті медалі по 40 тисяч доларів, за «срібло» – 26 тисяч та за «бронзу» – 18 тисяч. Підсумкова сума призових для учасників паралімпійської збірної України склала близько 112 мільйонів гривень. Втім, гроші – не основний мотиватор, адже суми призових за відповідні успіхи олімпійців були втричі більшими, а результат – лише 31-е місце в загальнокомандному заліку.

Для паралімпійців виграш – це ще й визнання та нові можливості для побудови кар’єри у спорті. На жаль, рівень підтримки державою людей з особливими потребами настільки низький, що їм доводиться розраховувати повністю на себе, а значить, іти лише до нових перемог.

Проблеми ті ж самі

Виникає логічне запитання: чому ж паралімпійцям вдалося, а олімпійцям – ні? Однак те, що олімпійська збірна України змогла посісти на Олімпіаді в Ріо лише 31-е місце, особливим провалом назвати важко. І хоч упродовж восьми попередніх років, із 2004-го до 2012-го, наші олімпійці досягали куди кращих загальнокомандних результатів, надалі ситуація лише погіршуватиметься.

Нагадаємо, в 2004 році в Афінах Україна досягла 12-ї сходинки в загальнокомандному заліку. Ще за чотири роки в Пекіні наші олімпійці змогли покращити свої результати на одну сходинку, але в Лондоні українці вже опустилися на 14-е місце. Очевидно, саме той, чотирирічної давності результат олімпійської збірної України давав підстави заявляти напередодні стартів у Ріо про те, що українські олімпійці націлені на місце в першій двадцятці загальнокомандного заліку. Однак опинилися лише в четвертому десятку.

Квартири, гроші та земля: як політики обіцяють віддячити українським олімпійцям?Українські спортсмени завоювали в Ріо-де-Жанейро 11 нагород, за які політики на Батьківщині обіцяли щедро їх винагородити. «Слово і Діло» цікавиться, чи дотримають вони слова.

Сьогодні вже пролунало чимало оцінок та коментарів щодо підсумків виступу наших олімпійців у Бразилії. Давалися відверто провальні та негативні оцінки виступів українських олімпійців. Головним чином критика лунала на адресу профільного міністерства яке несе найбільшу відповідальність за рівень виступів та олімпійських досягнень наших спортсменів. Проте проблеми в українському спорті залишаються ті ж самі, та ще й з кожним роком накопичуються.

По-перше, підсумкові результати українських спортсменів є об’єктивно зумовленими низьким рівнем стану розвитку фізкультури та спорту в Україні. Вже сьогодні всім зрозуміло: рівень фінансування фізкультурно-спортивної галузі, який стабільно зменшувався в Україні впродовж усіх років її незалежності, не дає підстав сподіватися на прогрес та покращення результатів на найвищому світовому рівні.

У низці обласних центрів України за чверть століття не було збудовано жодного спортивного об’єкту міжнародного рівня. Наприклад, за кількістю спортивних басейнів ми однозначно входимо до другої сотні країн. Те ж саме можна сказати і про легкоатлетичні манежі, спеціалізовані гімнастичні зали, не кажучи про суперсучасні бази для занять велосипедистів, гребців та інших високотехнологічних видів олімпійської програми. Окремою темою для обговорення може стати ситуація з ігровими видами спорту, де Україна є відвертим аутсайдером і вже багато років відсутня і на олімпійських футбольних турнірах, і на волейбольних, гандбольних, баскетбольних майданчиках Олімпіад.

По-друге, Олімпіада-2016 у Ріо стала ще одним свідченням того, що Україна вичерпує останні інерційні запаси системи підготовки спортсменів-олімпійців, яка сформувалася ще в радянські часи. Варто зауважити, що колишня система ґрунтувалася на обов’язкових асигнуваннях будівництва спортивних об’ єктів і такому ж обов’язковому фінансуванні величезної мережі спортивних шкіл, інтернатів, училищ олімпійського резерву. Так, існувала певна інертність, запізніла реакція на появу в спорті певних тенденцій та явищ (наприклад, слабка робота навколо вирішення допінгової проблеми), але загалом палітра досягнень спортсменів у олімпійських видах спорту трималася на пристойному рівні ще 10-15 років після краху радянської системи господарювання.

Як змінити ситуацію?

Однак наскільки песимістично або навіть катастрофічно не виглядала б ситуація з розвитком спортивно-олімпійського руху в Україні, змінити ситуацію можна.

Україна на Олімпійських іграх: скільки витрачає держава на участь у світовій першостіУкраїна витратила на підготовку своєї національної збірної для участі в Олімпійських іграх у Ріо-де-Жанейро 249,9 млн грн.

По-перше, для цього потрібно акумулювати та поширити весь наявний досвід і потенціал тренерів, шкіл, навчальних закладів та спортивних товариств, які існують ще з радянських часів. Новітній інститут тренерства – це те, чого не вистачає українським спортсменам, і саме той елемент, який взяли на озброєння паралімпійці. Завдяки сучасним технологіям тренувань та новітнім підходам їм вдалося стабільно покращувати результати з року в рік.

По-друге, потрібні принципові зміни у системі підготовки спортсменів. Для цього необхідно впроваджувати нову політику заохочення підтримки фізкультури та спорту з боку держави. Це, перш за все, процес будівництва найсучасніших спортивних об’єктів. Сподіватися на відчутний прогрес у такому напрямку поки що не доводиться. Україна переживає глибоку системну кризу. Не лише економічну, а й комплексно-цивілізаційну з усіма негативними наслідками неуваги до розвитку людського потенціалу.

До чого тут політика?

Відсутність уваги до розвитку спорту демонструє не лише держава, але й громадськість, представлена спортивними федераціями. Яскравим свідченням кризових явищ стають і хроніки новин зі стану федерацій, куди також пробралися корупція та скандали.

Україна на Олімпійських іграх. Основні фактиОлімпійські Ігри в бразильському Ріо-де-Жанейро стануть для України вже дванадцятими, в яких її спортсмени візьмуть участь як представники незалежної держави.

Ще гірша ситуація в ставленні до фізкультурного та спортивного розвитку країни в таборі політиків. Жодна з політичних сил не має чіткого концептуального підходу до покращення ситуації в галузі спорту. От і виходить, що спортом як винятково важливою галуззю соціального розвитку країни в останні часи в Україні беруться керувати новачки, а то й просто випадкові люди, яким, згідно партійно-квотного принципу довелося ставати міністрами.

Ще одна проблема, на яку варто звернути увагу політикам та чиновникам, – міграція спортсменів. Якщо так піде й далі, то в 2020 році загальнокомандний результат збірної України стане очікувано об’єктивним на рівні вже четвертої чи п’ятої десятки країн. І така ситуація, власне, вже нікого не дивуватиме. Хіба хтось у світі дивується показникам ВВП української економіки, яка скотилася до переліку другої сотні країн світу? Спорт і, зокрема, спорт вищих досягнень, не може зростати в ситуації різкого зубожіння більшості населення країни, а тому сподіватися на поліпшення показників українських олімпійців уже за 4 роки поки що немає жодних підстав.

Тож за таких умов виступ збірної України на Олімпіаді в Ріо можна вважати цілком закономірним. Так само закономірним можна вважати успіх українських паралімпійців, які стали фаворитами й посіли високе третє загальнокомандне місце. Немалу роль у забезпеченні такого результату зіграла колишня система підвищеної уваги до проблем людей із вадами здоров’я. В Україні залишки цієї системи виявилися достатньо живучими й досі дають пристойні результати й на світовому рівні.

Олександр Радчук, спеціально для «Слова і Діла»