«Танок із ножицями» або абсолютне зло українського парламентаризму. Частина перша

Валентин Гладкихполітичний експерт

Слухаючи впродовж останніх років пафосну риторику про необхідність реформування українського парламенту з метою підвищення відповідальності депутатів, мимоволі згадую історію про те, як один американець після відвідин Країни сонячного сходу розповідав своєму приятелю про «тя-но-ю» – чайну церемонію.

«Уяви собі, ти приходиш до перукарні підстригтися, а перукар замість того, щоб негайно взятися до справи, починає робити якісь незрозумілі маніпуляції з перукарським приладдям, ходить навколо тебе, вклоняється перукарському кріслу й дзеркалу, вигукує фрази та жестикулює. Найцікавіше, що інші відвідувачі, які стоять у черзі, роблять вигляд, що вони просто в захваті від дійства й усіляко вихваляють перукаря, коли той нарешті обскубе тобі волосся у найпримітивніший спосіб».

Безумовно, не варто проводити паралель між чайною церемонією та візитом до перукарні, оскільки мета «тя-но-ю» – не стільки попити чаю, скільки вправлятися у пошуках просвітлення. Зрештою, не чаєм єдиним живиться людина…

Втім, водночас мусить бути цілком зрозуміло, що як би там не було, але без чаю церемонію навряд чи назвали б чайною. З огляду на це, «реформування» українського парламенту, на жаль, зовсім не веде до просвітлення й наразі значно ближче до танку з ножицями в перукарні, за яким із захопленням спостерігають клієнти, що мусили б уже давно бути підстриженими.

Коли аналізуєш ініціативи «реформаторів», націлені на зміцнення інституційної спроможності парламенту та підвищення відповідальності депутатів, складається враження, що вони або реально не розуміють справжніх причин нинішнього стану речей, або свідомо роблять вигляд, що не розуміють, для того, щоб, як то кажуть, «пустити слідство хибним шляхом». Обидва варіанти дають підстави сумніватися в щирості «реформаторів» та їхній спроможності щось реально змінити на краще.

Не вдаючись у надмірне теоретизування, можна виділити кілька основних проблем, які найбільше дошкуляють як українському парламентаризму зокрема, так і українській демократії загалом.

По-перше, це проблема представництва.

Верховна Рада України, як і будь-який інший парламент світу, виконує представницьку функцію, яка полягає в тому, щоб максимально повно й широко представляти інтереси різних соціальних груп, будучи майданчиком для їхнього узгодження.

На превеликий жаль, чинна виборча система не забезпечує ефективного виконання парламентом функції представництва. Високий прохідний бар'єр, відсутність обмежень на теле- та радіорекламу, непрозоре фінансування передвиборчих кампаній, безсоромне та безкарне використання адмінресурсу, відвертий підкуп виборців – все це веде до того, що насправді як політичні сили, так і окремі політики є виразниками інтересів не соціальних груп, а груп фінансово-промислових.

Вирішити цю проблему можна, лише скасувавши прохідний бар'єр, обмеживши бюджети виборчих кампаній, особливо витрати на безпосередню політичну рекламу в ЗМІ, жорстко присікаючи будь-які спроби як прямого, так і не прямого підкупу виборців.

Словом, зменшивши бар'єри для виходу на політичний ринок, що призведе до зростання конкуренції, а в перспективі й до підвищення якості української політики. Своєю чергою, суспільна дискусія в цьому питанні чомусь фокусується винятково на атаках проти мажоритарної системи, державному фінансуванні партій та представленні пропорційної виборчої системи з відкритими списками як панацеї, якою насправді вона не є. І без зміни інших перемінних у цьому рівнянні «відкриті списки» панацеєю не стануть.

«Тушки»

Крім того, український парламентаризм не позбавився ще одного ганебного явища – «тушок». «Тушка» – це людина, яка, потрапивши до парламенту за списками однієї політичної сили, пізніше переходить до лав іншої. Робити це можна або явно, формально вийшовши з однієї фракції та вступивши до іншої, або приховано – не залишаючи лав політичної сили, за списками якої потрапив до парламенту, діяти суголосно з іншими політичними силами. Наприклад, голосувати всупереч рішенню фракції.

Причому в першому випадку політична сила має право позбавити таку людину мандата, але в другому – не має інструментів протидіяти прихованій «тушці». «Тушка» може спокійно діяти в інтересах будь-якої іншої політичної сили (скоріш за все, не без зиску для себе), не ризикуючи втратити мандат.

Між іншим, саме через прихованих «тушок» ніхто досі не знає, скільки членів реально нараховує нинішня коаліція.

На жаль, громадяни України досі не усвідомили, що «тушки» фактично проводять ревізію волевиявлення народу. Отже, «тушки» – це безумовне зло українського парламентаризму, з яким треба жорстко боротися. Навіть шляхом посилення «партійної диктатури». Політична сила повинна мати право виключати зі своїх лав і позбавляти мандатів осіб, які не дотримуються партійної дисципліни.

Хоча, безумовно, було б краще, якби політична культура в Україні сягнула такого рівня розвитку, коли в разі виникнення розбіжностей у поглядах члени партій добровільно й самостійно виходили з лав партій та складали мандати. Проте наразі до цього ще дуже далеко.