Українські ЗМІ й терористи: компроміс чи колаборація?

Читать на русском
Валентин Гладкихполітичний експерт

Реакція українського суспільства на публікацію вмісту скиньки електронної пошти працівниці «Міністерства держбезпеки ДНР» Тетяни Єгорової, яка, як виявилося, вела активну ділову переписку з багатьма українськими ЗМІ, в тому числі й із такими телеканалами як «Інтер», ICTV, «Донбас», «Громадське ТБ», «112 Україна», вкотре продемонструвала, що в Україні поряд із процесом радикалізації суспільних настроїв відбувається також примітивізація смислів.

Люди вимагають простих відповідей на складні питання. Ці «прості відповіді» з надлишком дають політики, виходячи виключно з миттєвої кон'юнктури й не гребуючи при цьому відвертою підміною понять. Тим часом, попри те, що все геніальне просто, далеко не все просте – геніально.

У процесі дорослішання людська особистість неминуче приходить до усвідомлення того, що світ не чорно-білий. Навіть якщо відкинути моральний релятивізм, що постулює не тільки умовність тих чи інших норм моралі, а й відносність добра та зла взагалі, нам усе-одно доведеться визнати, що взаємини між добром і злом мають куди більш вигадливі і хитромудрі форми, ніж лінійна взаємодія одновимірних персонажів дитячих казок, де лиходії втілюють виключно пороки, а герої – самі лише чесноти. Втім, навіть у казках герої часто вдаються до хитрощів, обману, а іноді й відвертої підлості, для того, щоб здолати лиходіїв і забезпечити торжество добра. Такий ось морально-етичний компроміс.

Влада vs медіа: боротьба за свободу слова в обіцянках можновладцівСлово і Діло зібрало обіцянки політиків, що стосуються закриття, позбавлення ліцензії чи навпаки сприяння роботі окремих ЗМІ, що з тих чи інших причин впали в немилість можновладців.

Безумовно, в казках не ставиться мета всебічно й глибоко осмислити проблеми добра і зла, а тим більше – дати морально-етичну оцінку допустимості використання аморальних методів для досягнення благої мети. Навіть релігійні тексти (не кажучи вже про твори філософські), намагаючись поставити систему морально-етичних координат, далеко не завжди однозначні у своїх відповідях на питання про те, що таке благо і що означає чинити належним чином. Тим більше, коли на кону занадто великі ставки, коли відмінність між добром і злом не така вже й очевидна, а методи досягнення і першого, і другого зовсім не відрізняються.

Зокрема, народна мудрість говорить, що в коханні, як і на війні, всі методи хороші. У свою чергу, Сунь-цзи – найбільший теоретик військового мистецтва, твори якого досі пір вивчають у кращих військових академіях світу, стверджував, що війна – це шлях обману, і поля битв – далеко не найкраще місце для вдосконалення чеснот. А родоначальник раціонального підходу до пояснення політики Ніколо Макіавеллі і зовсім абсолютизував цинічний принцип «мета виправдовує будь-які засоби», покладений в основу так званої real politics. Загалом, так чи інакше, будь-яка дискусія про засоби буде обертатися навколо мети і її значущості. Відповідно, замість марних і малопродуктивних спроб дати морально-етичну оцінку діям українських журналістів і керівництва телеканалів, які намагаються «налагодити співпрацю» з організаціями, які ведуть війну проти України, варто поставити собі питання про доцільність подібних кроків.

Безумовно, можна «зрозуміти й пробачити» вітчизняні ЗМІ, що виправдовують своє спілкування з «органами безпеки» так званої «ДНР» необхідністю отримати «акредитацію» на окупованій території з метою забезпечення хоча б мінімальних гарантій безпеки для своїх журналістів, які вирушають туди. У той же час, нескладно зрозуміти й реакцію тієї частини громадськості, яка обурена спробами українських ЗМІ в умовах війни «домовитися» з катами з терористичної організації, відповідальної за смерті та страждання сотень, якщо не тисяч українських патріотів. Кожен по-своєму правий.

Підсумки тижня від Віктора Трегубова. Тиждень інформаційної перемогиСуд над бійцями батальйону Торнадо, публікація листування так званого МГБ ДНР з українськими журналістами, і інші події тижня.

Але питання геть в іншому. З якою метою українські журналісти намагаються потрапити на окуповані території, підконтрольні терористичним угрупованням? З метою об'єктивного висвітлення подій, що відбуваються там? Сумнівно, щоб це було можливо в умовах нетерпимості там до всього українського. Більш того, в умовах інформаційної війни вірити в об'єктивність і ідеали свободи слова, можуть тільки люди або дуже дурні, або дуже наївні. Менеджмент українських телеканалів, які займають якщо не лідерські, то принаймні помітні позиції у вітчизняному інформаційному просторі, не справляє враження людей дурних або наївних. Швидше навпаки: люди, які досягли вершин у цьому бізнесі, як правило, розумні й цинічні (закономірний результат природного відбору). Так чому ж, замість того, щоб шукати способів прорвати інформаційну блокаду, встановлену на окупованих територіях російськими маріонетками, українські ЗМІ намагаються «налагодити співпрацю» з «органами безпеки ДНР»?

До речі, хотілося б почути позицію Міністерства інформаційної політики, керівник якого – Юрій Стець, який обіцяв, що його робочий кабінет буде у Слов'янську, – не виконав щонайменше третину своїх обіцянок. Як власне і обіцянку розробити законопроект, що дозволив би використовувати поняття «нон ґрата» не тільки стосовно персон, а й щодо ЗМІ. Хтозна, якби Стець виконав ці обіцянки – можливо, сьогодні ми б не вели цю сумну розмову. Але, як відомо, історія не знає умовного способу.

У будь-якому випадку, кожен має право дати свою власну відповідь на питання про те, чим насправді є подібна поведінка українських ЗМІ: пошуками компромісу або погано завуальованою колаборацією – співпрацею з ворогом з усіма наслідками, з усіма відповідними висновками...

Хотілося б завершити цю статтю фразою з твору Володимира Ілліча Леніна «Про компроміси»: «Висновок зрозумілий: так само безглуздо зарікатися від яких би то не було угод або компромісів із розбійниками, як і виводити виправдання співучасті в бандитизмі з абстрактного положення про те, що, кажучи в цілому, угоди з розбійниками іноді допустимі й необхідні»... Але оскільки цитувати класиків марксизму-ленінізму в умовах декомунізації стало моветоном, висновок кожному доведеться зробити самостійно.

Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»

ЧИТАЙТЕ у TELEGRAM

найважливіше від «Слово і діло»
Поділитися: