Час перестати дивуватися. Віктор Трегубов про реакцію на загибель людей в Україні

Віктор Трегубовжурналіст, блогер

Не так страшно те, що людина смертна, не так страшно те, що людина смертна раптово, як те, що досі це залишається для когось сюрпризом.

У Києві підірвали журналіста. І зойкнув народ. І закляк. Ось як же так. Ось учора ж із ним говорили. Не можу повірити. Не хочу повірити. Заперечення-гнів-торг...

Щиро співчуваю горю. І щиро дивуюся реакції. Конкретно – подиву, що міститься в ній. Ні, я розумію, що не всі родичів і друзів на Майдані та на війні ховали. Але невже за весь цей час ви так і не впустили у свій світ ані усвідомлення цієї крихкості, ані усвідомлення цієї раптовості, ані усвідомлення всієї специфіки епохи?

Невже думка про те, що підірвати можуть і в Києві, викликає у вас заціпеніння? Можуть, хлопці. Зараз можуть навіть задавити на набережній Ніцци або зарубати в німецькому поїзді, а вже в нас... У нас країна, що воює, перенасичена нелегальною зброєю аж до гранатометів. У нас купа людей із посттравматичним синдромом на вулицях і низка людей, які хотіли б їх використовувати. В нас кланова структура економіки та медіаполя. В такі епохи можуть підривати людей в автомобілях і викрадати керівників департаментів найбільших держпідприємств. Ще в такі епохи регулярно гинуть люди на фронтах, причому значна частина – від небойових втрат.

А ще у нас по периметру пахне остаточною смертю Ялтинсько-Потсдамської системи з, у кращому разі, купою регіональних конфліктів. І вас це рівно настільки ж «може не торкнутися», наскільки когось у сорокових могла не торкнутися зовнішньополітична ситуація в світі. Тобто може, звичайно, але вірогідність не дуже велика.

Я вам страшне скажу: здебільшого, це було актуально й до 2014 року, просто вам давали більше можливостей не звертати на це увагу.

І ще більш страшне скажу: судячи з усього, Господь нас дуже любить, тому що ось це все зараз відбувається у нас в неприродно малих масштабах. Подивіться на історії інших країн з аналогічними передумовами.

Ви вже не думаєте, що люди топлять за носіння короткоствольної зброї просто тому, що в дитинстві не награлися в пістолетики? Вже, може, почали замислюватися, що є й практична необхідність зробити вогнепальну зброю, хоча б і легальну, довгоствольну, предметом побутового інтер'єру? А, можливо, й створити грошово-продуктовий НЗ із тривожною валізкою?Якщо ще немає, хоча б прокресліть подумки риску, що має статися, щоб ви це зробили.

Мене постійно дістають, що я-де став циніком. І до смерті ставлюся без належного пієтету. А неправда, циніком я не став. Я просто дуже добре, дуже вдумливо уявив кулю, що проходить через моє власне тіло, в лютому 2014 року. І добре, дуже щільно уявив повноцінну війну навесні того ж року. Для мене ще в ті дні це все оримало характер «імовірного сценарію», а все, що хоч трохи краще, – помірно позитивного.

І мене сильно дивує, що прориви елементів імовірного сценарію в помірно позитивний когось шокують. Начебто ж не мають.

Друзі мої, ви правда не помітили, які риби плавають у темній воді під тією тонкою кригою, якою ми зараз ідемо? Ви правда не відчуваєте в повітрі пряного аромату середини тридцятих? Ні? Щасливі! Заздрю!

Ні, ні, ні. Я також намагаюся сховатися під ковдрою з головою, ставлячи все на зелене й роблячи ремонт у квартирі. Мовляв, ладнай побут так, ніби точно пронесе, а не пронесе – ну, що поробиш, так і буде.

Але, принаймні, я змусив себе не дивуватися.

P. S. Хочете досі жити в світі, де все це неможливо, де в Києві не вибухають машини, де в німецьких поїздах людей не рубають сокирами, у Франції не давлять машинами, велика країна не може собі дозволити розривати меншу, а весь ваш побут не може перекреслити наближення гулу бомбардувальників? Робіть цей світ. Ми зараз живемо в зовсім-зовсім іншому й ковдрочка не рятує від монстрів під ліжком.

Віктор Трегубов