Чи пройшов би «турецький сценарій» в Україні? Валентин Гладких про псевдоекспертів і радикальні настрої

Валентин Гладкихполітичний експерт

Більшості українських експертів не завадило б зробити певні висновки з байки, яка побутувала свого часу поміж лекторів Всесоюзного товариства «Знання», що колись займалося просвітою широких верств населення (задовго до того, як народні маси, відкинувши знання, кинулися ловити покемонів).

Суть байки така. Один дідусь усім лекторам, які приїздили до сільського клубу читати науково-популярні лекції, ставив єдине питання: «Скажіть, будь-ласка, а що таке «фаргелет»? І кожен лектор відповідав на це питання по-своєму: біолог – що це різновид клітини; історик – що це прізвисько стародавнього царя; географ – що це назва урагану... Нарешті, одного разу дідусь таки відкрив спантеличеним такою багатозначністю односельчанам таємницю. «Різновид клітини», «прізвисько стародавнього царя» та «назва урагану» виявилися всього-на-всього прочитаним у зворотному напрямку словом «телеграф».

Кумедно спостерігати за тим, як вітчизняні експерти, знаючи з турецької історії хіба що Ердогана, Таркана та султана Сулеймана, вже тиждень сперечаються про причини та наслідки спроби військового перевороту в Туреччині. Особисто я не бачу сенсу долучатися до цієї малопродуктивної дискусії, оскільки, крім двох згаданих вище турків, з нині живих знаю хіба що Месута Озіла, який до того ж є громадянином Німеччини й, перебуваючи в складі національної збірної цієї країни з футболу на Євро-2016, навряд чи міг бути причетним до організації військового перевороту (це я як експерт заявляю).

Натомість хотілося б долучитися до іншої дискусії, яку турецькі події актуалізували в українському соціумі. Йдеться про вірогідність військового перевороту чи державного заколоту в Україні та їх можливі наслідки для держави й суспільства.

Уроки Туреччини: чи стане колись можливим військовий переворот в Україні?Військовий переворот у Туреччині змушує замислитися над можливістю таких подій і в Україні. Попри те, що заколотники не досягли своєї мети, політична ситуація в Туреччині зазнає суттєвих змін.

Перше, що впадає в око, коли починаєш аналізувати цю дискусію, це цілковита неадекватність політиків, які намагаються використати цю тему для власної популяризації та критики політичних опонентів. Наприклад, голова парламентського комітету із запобігання та протидії корупції Єгор Соболєв заявив, що «не уявляє собі громадян, які б вийшли на вулицю захищати Порошенка». Цікаво, а може Єгор Соболєв уявити собі громадян, які вийдуть на вулицю захищати народних депутатів чи особисто «провідного борця з корупцією», якщо раптом у якоїсь «хунти» виникне бажання розвішати слуг народу на деревах у Маріїнському парку?

Боюся, що охочих рятувати народних обранців виявиться замало, щоб перешкодити втіленню в життя чорного жарту: «добрих депутатів – у добрі труни, поганих – у погані».

Не менш кумедно виглядають міркування окремих політиків з обох кінців «опозиційного спектру» про критично низький рівень легітимності влади, зокрема й Президента. Невже ці «досвідчені політики» не розуміють, що катастрофічно низький рівень довіри до влади зовсім не означає високого рівня довіри до опозиції, тим більше тієї, яка сьогодні є в українському парламенті?

А недовіра як до влади, так і до опозиції свідчить про цілковиту кризу легітимності не лише конкретних органів влади, але й держави загалом. Це результат «гри лайном у волейбол», яку так полюбляють вітчизняні політичні сили впродовж усього періоду української незалежності. Наслідки гри очевидні: в очах українського суспільства всі політики – як старі, так і нові – виглядають приблизно однаково брудними й смердючими. І небезпідставно.

Отже, треба бути або дуже наївним, або дуже дурним для того, щоб подібно до Соболєва чи Парасюка думати, що ти належиш до політичної сили, яка користується в суспільстві більшою повагою й підтримкою, ніж твої політичні опоненти, та плекати надію, що хвиля людського гніву зітре з політичної чи електоральної мапи твоїх опонентів, а не тебе. Насправді може статися взаємна анігіляція.

На жаль, не відрізняється адекватністю й реакція зневірених у владі українців, які вперто ігнорують досвід багатьох держав, де під знаменами боротьби проти кривавих режимів до влади приходили «наші хлопці», «самовіддані патріоти», «борці проти тиранії»… А потім встановлювали режими, ще більш криваві й тиранічні, ніж ті, які перед цим скидали. До слова, прихильникам «хунти» щонайменше варто перечитати твори Габріеля Гарсії Маркеса. Таке вибухонебезпечне поєднання неадекватності оцінок та очікувань створює загрозливу ситуацію, коли різні політичні угруповання можуть спробувати використати насилля для нав'язування волі не лише своїм опонентам, але й суспільству в цілому. Спокуса піти цим шляхом неминуче завершиться повномасштабною громадянською війною, оскільки в умовах слабкості держави й мізерної підтримки політичних сил з боку громадян охочих взяти участь у збройній боротьбі за владу може виявитися забагато. До того ж, щонайменше один недружелюбний сусіда залюбки скористається цією ситуацією на свою користь. А отже, інтервенція в цьому випадку майже гарантована.

Телепутч, або Хунта навпакиПісля суботніх подій у Туреччині стає очевидним, що спроба військового перевороту була приречена від самого початку й у підсумку принесла політичні дивіденди президенту країни, який, до речі, сам міг бути причетним до її організації.

Жорстоко помиляються ті, хто вважає, що учасники АТО можуть виступити об'єднаною силою, спроможною взяти владу в свої руки та навести лад. Скоріш за все, вони воюватимуть за різні команди, як уже неодноразово траплялося в історії як нашої, так і інших країн. Воюватимуть за владу та власність безвідносно до кольору прапорів та партійних гасел.

Не варто очікувати й військового перевороту, оскільки українська армія все ще перебуває в процесі становлення й наразі не готова стати суб'єктом політики. Для усвідомлення цього достатньо просто проаналізувати ставлення рядових вояків до вищого командування, яке має набагато більше хисту до того, щоб за рахунок армії будувати собі дачі та завішувати груди брязкальцями, ніж до того, щоб стати на слизький і небезпечний шлях організації державного заколоту.

Втім, імітація державного перевороту може бути вигідна нинішній так званій «стратегічній сімці» та тим, хто стоїть за лаштунками. Простіше кажучи, групі осіб, які контролюють ключові державні посади та визначають процес ухвалення рішень. Ці люди з радістю скористаються нагодою закрутити гайки й законсервувати свій привілейований стан, який наразі визначається геть не Конституцією України, а політичними домовленостями.

Між іншим, заяву секретаря РНБО Турчинова про готовність розглянути питання введення воєнного стану, який дасть законні підстави обмежити права та свободи громадян України та повністю законсервувати політичне життя, варто розглядати передусім у такому ключі, а зовсім не через призму конфлікту в ОРДЛО. Чомусь ситуація на фронті не завадила свого часу провести ані президентські вибори, ані парламентські, ані вибори до органів місцевого самоврядування. А тут чомусь раптом, «позачергові вибори стали ледь не основною загрозою національній безпеці»... Може, й так – якщо під «національною безпекою» розуміти збереження панівного статусу окремих політиків та фінансово-промислових груп, а також правил гри, які забезпечують цей привілейований статус.

Потрібно розуміти, що наразі, в умовах скорочення «пасовиськ» та зростання масового невдоволення, панівний клас із безмежними апетитами шукає спосіб зберегти не державу чи її територіальну цілісність, а лише своє становище. А для цього всі засоби згодяться. І як би нам не хотілося якнайшвидше скинути зі свого горба всю цю зграю паразитів, мусимо усвідомлювати, що в нинішніх умовах будь-яка спроба державного перевороту з використанням насилля не матиме щасливого кінця. Тому перед тим, як «следуя заветам Ильича», бігти захоплювати вокзали, банки та «фаргелет», варто поміркувати над таким питанням: а чи не шукаємо ми вирішення наших проблем не з того боку? Можливо, все-таки демократія, яку Карл Юнг визначав як латентну форму громадянської війни, коли замість мечів на полі бою використовують виборчі бюлетені, є більш ефективним способом виходу з політичної кризи?

З огляду на це, основну увагу варто зосередити не на безплідних міркуваннях про «розумних, чесних, порядних патріотів», які «скинуть цю паскудну владу цинічних бариг», а на тому, як зробити так, щоб чесні, розумні, порядні люди приходили до влади легальним шляхом і не втрачали довіри суспільства, щойно потрапивши під купол Верховної Ради, в крісло прем’єра чи президента. Втім, це вже предмет іншої розмови, що стосуватиметься виборчої та партійної систем, а не теорії та практики державних переворотів.

Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»