Хресна хода: Богові – боже, а кесарю – кесареве

Валентин Гладкихполітичний експерт

Спостерігаючи за реакцією як політиків, так і суспільства на хресну ходу, організовану УПЦ, більш відомою українцям під назвою «Московський Патріархат», я пригадую один старий анекдот. Вночі біля вуличного ліхтаря рачки повзає громадянин. На запитання поліцейського патруля: «Пане, що Ви тут робите?», відповідає: «Та ось загубив у під'їзді сто баксів і тепер шукаю». «То чого ж Ви шукаєте гроші тут, якщо загубили їх у будинку?», – питає патрульний, на що громадянин спокійно заявляє: «Бо в під'їзді темно й нічого не видно, а тут, у світлі ліхтаря, шукати значно легше».

На жаль, більшість тих, хто висловлювався на тему хресної ходи, шукають, рачкуючи біля ліхтаря, відповідь на одне-єдине запитання, яке стосується лише мотивації та цілей організаторів дійства, а також його можливих наслідків.

Проте геть не все видно у світлі вуличного ліхтаря.

Безумовно, в світлі ліхтаря першому-ліпшому перехожому буде добре видно, що УПЦ, яка навіть формально є самоврядною православною церквою з правами широкої автономії у складі РПЦ, перебуває з останньою у більш ніж тісному зв'язку, причому не лише канонічному чи молитовному, а щонайменше – в кадровому та фінансовому.

Не менш очевидним є зв'язок між Російською державою та Російською православною церквою, який сформувався разом із витоками російської державності в сучасному її розумінні та зусиллями як світських керманичів, так і церковних ієрархів став настільки міцним, що дав підстави говорити про феномен «російського політичного православ'я», де нерозривно переплітаються імперські інтереси російської держави та церкви.

Навіщо хресна хода йде на Київ та чим це може завершитися? ЕкспертЕксперт проаналізував ситуацію навколо хресної ходи на Київ, яку організувала УПЦ МП до Дня хрещення Русі.

Цілком очевидним також є той факт, що РФ, прагнучи відновити свій вплив на пострадянському просторі, використовує широкий спектр інструментів, у тому числі й релігію. Закономірно, що УПЦ є важливим інструментом, за допомогою якого Росія намагається відновити свій вплив (не лише ідеологічний чи духовний) на Україну та її мешканців.

Під світлом вуличного ліхтаря очевидними стануть і геть неприємні факти відвертої підтримки окремими священиками УПЦ терористів із так званих «ДНР» та «ЛНР», ганебні випадки відмови відспівувати загиблих учасників АТО попами Московського патріархату, кричущий казус із предстоятелем УПЦ Митрополитом Київським та Всієї України Онуфрієм, який єдиний не підвівся під час вшанування героїв АТО в парламенті.

Все це дає підстави якщо не вороже, то принаймні підозріло ставитися до УПЦ. Тож не дивно, що будь-яка акція, організована нею, не безпідставно може розглядатись як свідома провокація, потенційно небезпечна для України. Тим більше, коли хресна хода містить погано приховані політичні гасла – за мир та припинення «братовбивчої» війни. По-перше, організатори заходу «за мир» мусили б рухатися з вимогами «припинити братовбивчу війну» в напрямку Москви, тому що саме там цю війну розв’язали та продовжують підтримувати. По-друге, якось дивно називати «братовбивчою» війну українців проти орд путінських найманців та «відпускників» – «кадировців» чи якутів, яких навіть при бажанні важко назвати навіть «братами во Христі».

Але – потрібно наголосити ще раз – це лише те, що відразу впадає в око в світлі вуличного ліхтаря. Тепер варто спробувати пошукати відповіді на питання, які лишились у темряві під’їзду.

По-перше, сказане вище зовсім не означає, що УПЦ є єдиним провідником російських інтересів в Україні, оскільки у нас є чимало релігійних і нерелігійних організацій, що перебувають під істотним російським впливом і діють в інтересах Кремля. Втім, вони чомусь притягують до себе значно менше критичної уваги з боку суспільства.

По-друге, навіть наявність як серед кліру, так і серед вірян УПЦ відверто проросійського й навіть антиукраїнського елементу, зовсім не дає підстав ставити знак рівності між УПЦ та РПЦ. Ієрархи УПЦ традиційно болісно реагували на будь-які втручання у внутрішні питання церкви з Москви, хоча через природну закритість церковних структур це не так часто потрапляло в поле зору громадськості.

Візантійщина проти Константинополя: поле битви – УкраїнаЯка доля чекає на українське православ'я і чи зважитися Вселенський Патріархат подарувати Українській православній Церкві незалежність від РПЦ

Тим більше не варто скидати з рахунку той факт, що найбільш поширена УПЦ у Центральній та Західній Україні, а зовсім не в переважно секулярних та урбанізованих південно-східних регіонах, де за роки войовничого атеїзму радянській владі практично вдалося викорінити живу релігійну традицію настільки, що навіть у часи злочинного режиму Януковича на зустрічі з Патріархом Кирилом «вірян» доводилося звідусіль звозити автобусами для створення масовки.

До речі, на відміну від багатьох «експертів», керівництво УПЦ добре усвідомлює обставини, в яких церкві доводиться діяти, конкуруючи за парафіян із такими потужними конкурентами, як УПЦ КП та УГКЦ, котрі не гребують у своїй прозелітичній діяльності грати на струнах патріотизму.

Навряд чи перспектива перетворитися на церкву антиукраїнських «фриків» з портретами Миколи Кривавого, Сталіна та Гіркіна видається вищим церковним ієрархам УПЦ аж надто привабливою. Тим більше, що конкуренти ніколи не втрачають нагоди представити УПЦ у карикатурному образі збіговиська навіжених бабусь та ряжених козаків із георгієвськими хрестами «за взяття Варни».

Проте цей образ хоч і має подібність до оригіналу, все-таки далекий від реальності. В лоні УПЦ як серед кліру, так і серед вірян є чимала кількість щирих патріотів України. Принаймні їх там точно не менше, ніж під куполом Верховної Ради, в Кабінеті міністрів чи Генпрокуратурі. Словом, за лаштунками УПЦ відбуваються доволі складні процеси, протікання яких визначається не лише «наказами» з Кремля чи ФСБшною агентурою, як це видається далеким від релігійної проблематики диванним експертам, але й складною внутрішньо церковною боротьбою різних фракцій, яка відбувається в реальному соціальному середовищі сучасної України.

Якщо взяти все це до уваги, то відповідь, знайдена під світлом ліхтаря, вже не буде видаватися однозначною. Як то кажуть, є нюанси.

Втім, хотілося б уважніше придивитися й до того, що залишилося поза світлом ліхтаря взагалі..

Перше: якщо відкинути кліше, в очі одразу впаде цілковита відсутність у суспільстві розуміння того факту, що, відповідно до чинного законодавства, релігійні організації – це лише різновид громадських організацій, і, за великим рахунком, в очах закону (окрім наявності нічим не виправданих пільг та привілеїв) мало чим відрізняються від об'єднаннь філателістів, собаководів чи NGO, що захищають права сексуальних меншин. Причому є підстави вважати, що останні потенційно мають навіть більше прихильників, оскільки гомосексуалами люди зазвичай є на постійній основі, а от павославними вірянами більшість україннців стають аж двічі на рік – на Різдво та Великдень. Щоправда, часто, будучи нетрадиційної орієнтації, люди не афішують цього факту, на відміну від «православних», які діють з точністю до навпаки, демонструючи свою відданість «християнській духовності». І в цьому розрізі щонайменше кумедними видаються спроби постулювати «православ’я» як невід’ємну складову української ідентичності.

Менше з тим, будь-які дії мусять у першу чергу розглядатися під кутом зору їхньої законності чи протизаконності, а не ставати предметом морально-етичної, патріотичної, гастрономічної чи метафізичної оцінки. Так само, як для Христа не було іудея чи елліна, для закону не має бути православного, греко-католика чи мусульманина – лише громадяни України, які мають однакові права й мусять нести однакову відповідальність за порушення законів.

По-друге, кумедно спостерігати як у країні, де відбувається декомунізація та декларується бажання позбутися спадку тоталітарних режимів, лунають заклики заборонити релігійну організацію на тій підставі, що вона нібито захищає інтереси ворога, а окремі її члени навіть відверто воюють на боці агресора. Хіба лише її члени воюють на стороні ворога? Чи, може, її члени воюють виключно на стороні ворога? Серед бійців АТО немає вірян УПЦ?

Усе це до болю нагадує риторику, якою послуговувалися комуністи, ліквідуючи УГКЦ. «Заветам Сталина верны?»

Якщо є факти скоєння вірянами чи священниками УПЦ протиправних дій, потрібно порушувати кримінальні провадження, притягати винних до відповідальності, доводити їхню провину в судовому порядку, а не займатися демагогією. А обвинувачення в тому, що якась релігійна організація «не виховує патріотів», звучать як цілковита маячня. Церква не займається вихованням патріотів. Цим мусить займатися школа та родина.

Хресна хода на Київ: експерт оцінила ситуаціюПолітконсультант проаналізувала ситуацію навколо хресної ходи та заяву спікера ВР про те, що Кремль уже підготував провокації на вулицях Києва.

Церква не мусить служити державі, вона служить Богові. Хоча ні… Трапляється, що церква таки починає служити державі. Як, наприклад, у путінській Росії. Проте навряд чи російська модель «політичного православ'я», яка квітне в сусідній державі, має перспективи в Україні, оскільки, на відміну від Росії, де церква завжди була інститутом держави, в нас вона завжди була інститутом громадянського суспільства (за винятком того періоду, коли частина нинішньої України входила до складу Російської імперії). І в інтересах суспільства, щоб так лишалося й надалі: церква окремо, а держава – окремо.

З огляду на це, мене, як і будь-яку іншу світську людину, котра воліє жити в державі, де громадянину конституцією гарантується право не лише сповідувати будь-яку релігію, але й не сповідувати жодної, значно більше, ніж політично забарвлені перфоманси бороданів із хоругвами, бентежить тенденція до гіпертрофованої демонстративної «набожності» посадових осіб та гіперболізація ролі, значення та впливу релігійних організацій на соціальні процеси. Також бентежить намагання церковників за потурання політиків влізти до освітнього процесу чи їхнє бажання заявити своє виняткове право на роль морального авторитета в суспільстві.

На жаль, ця проблематика поки що перебуває аж надто далеко від того вуличного ліхтаря, під яким розгублені українці шукають те, що загубили геть в іншому місці.

Валентин Гладких, спеціально для «Слова і Діла»