Волинська трагедія: чи складуть історичний іспит на примирення Україна та Польща?

Олександр Радчукполітолог

Пошук історичної справедливості – надскладне завдання, у вирішенні якого ніколи немає однозначних відповідей. Особливо, якщо йдеться про непрості выдносини не просто між двома країнами, а між народами та націями. В найближчі кілька місяців на горизонті міжнародних відносин між Україною та Польщею замайоріє загроза обопільних звинувачень та протистояння на тлі історичних подій минулого сторіччя.

Йдеться про Волинську трагедію (в Польщі її називають «Волинською різаниною»), яка сталася під час Другої світової війни у 1943-1944 рр. і супроводжувалась етнічними чистками українського та польського населення. Не вдаючись у історичні подробиці, варто наголосити, що кожна зі сторін досі вважає, що мала свої історичні та політичні причини на ганебні вчинки проти один одного. Втім, здавалося, що саме останнім часом, уже в новітніх Польщі та Україні, поступово вдається знайти консенсус з приводу тих трагічних подій і дійти висновку про визнання провини з обох сторін.

Україна і Польща створять робочу групу з військової співпраціМіністри оборони України і Польщі підписали протокол про питання військово-технічного співробітництва.

Так, напередодні 73-х роковин Волинської трагедії в червні українські політики, духовні та інтелектуальні лідери звернулися до поляків із відкритим листом, в якому попросили в Польщі пробачення та закликали віднайти спільну точку зору на непросте історичне минуле. В листі також пролунав заклик до єднання перед спільними загрозами, які нині з боку агресивно налаштованого Кремля відчуває на собі не лише Україна, але й інші європейські країни. І Польща в цьому переліку не остання.

Втім, у Польщі щирі наміри, про які йдеться в українському відкритому листі, не викликали однозначної оцінки. Якщо польське духівництво закликало «йти дорогою поєднання, прийняти протягнуті до нас руки та дивитися в майбутнє», то серед політиків та громадськості питання оцінок Волинської трагедії та вини українців викликало хвилю незадоволення. Зокрема, деякі політичні сили та громадські діячі сприйняли лист не як спробу української сторони знайти порозуміння, а як прагнення до нових історичних маніпуляцій.

Старі протиріччя на новий лад

Ситуацію гідно спробував врятувати український Президент. Під час візиту до Польщі, де він взяв участь у роботі Варшавського саміту НАТО, Петро Порошенко після офіційних зустрічей вшанував пам'ять жертв Волинської трагедії, що загинули від рук українців. Глава держави першим серед українських президентів поклав квіти до пам’ятного знаку, розташованому у Варшаві, та вшанував жертв трагедії, ставши на коліно.

Проте такий крок не знизив градусу напруги між двома країнами. Так, напередодні візиту Петра Порошенка в Польщу Київська міська рада ухвалила рішення про перейменування Московського проспекту на проспект Степана Бандери. Цей крок став «подразником» не лише для вже традиційних маніпуляцій з боку кремлівської пропагандистської машини, але був негативно сприйнятий й у політичних колах Польщі. Йдеться про резолюцію верхньої палати польського парламенту, в якій сенатори закликали Сейм встановити 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду, який був вчинений українськими націоналістами проти польського населення. «Сенат Республіки віддає шану памʼяті громадян Другої Речі Посполитої, по-звірячому убитих українськими націоналістами», – йдеться в ухваленому документі.

РФ намагається погіршити відносини України та Польщі – експертСпеціаліст поділився міркуваннями з приводу заяви польського сенатора про те, що Волинська трагедія була геноцидом польського народу, до якого причетні українці.

В самій Польщі йде активна політизація Волинської трагедії. Ще взимку політики від правлячої партії «Право і справедливість» запропонували законопроект, в якому б події на Волині у 1943-1944 рр. Сейм міг би визнати геноцидом та запровадити з 11 липня відзначення відповідного Дня пам'яті. Натомість є ще одна пропозиція – вшановувати День мучеництва кресов'ян (етнічних поляків, які проживали на Сході країни) із 17 вересня. І якщо щодо дати вшанування Дня пам'яті виникли дискусії, то позиція щодо визнання тих подій геноцидом об'єднує більшість політиків Польщі.

Схоже, в українському парламенті також є немало бажаючих поятрити історичні рани. Так, заступник голови парламентського комітету в закордонних справах Борис Тарасюк повідомив, що Верховна Рада вже готує постанову у відповідь на відповідне голосування польських сенаторів. «Вперше польський парламент ухвалює антиукраїнську резолюцію, яка стосується жертв Волинської трагедії», – зазначив Тарасюк.

Чи можливо в подібній ескалації довкола подій 73-річної давнини на Волині таки знайти спільну мову між двома країнами? Мабуть, питання примирення ще довго залишатиметься актуальною проблемою у відносинах між Польщею та Україною.

Де шукати джерело для перезавантаження?

Втім, здаватися не варто. Адже в історії відносин між двома сусідніми країнами вже є позитивний довід подолання протиріч, яким можна було б скористатися на користь обом сторонам.

Теперішній спалах уваги до україно-польської історії, а найпершим чином – до протистояння у відносинах між двома великими слов’янськими народами, варто було б використати до більш предметнішого вивчення, обговорення таких відносин саме в таборі вітчизняних політиків, науковців та громадських діячів. І ось тут наша увага мала би бути посиленою в напрямку осмислення, а, можливо, й більш детального та поглибленого вивчення тих сторінок спільного польсько-українського минулого, які сприяли налагодженню порозуміння. Одним із таких «пластів» вивчення могла б стати багаторічна діяльність журналу «Культура», який видавався під орудою Єжи Ґедройця.

Свого часу вважалося, що діяльність Єжи Ґедройця та очолюваного ним журналу «Культура» мала визначальний вплив на формування у польському суспільстві сучасного, європоцентричного погляду на ставлення поляків до українців – одного зі своїх найбільших народів–сусідів, з яким Республіка Польща мала величезний, строкатий і навіть драматичний досвід співжиття. На початку 50-х років минулого століття, коли рани в польсько-українських відносинах були ще зовсім свіжими, коли в середовищі суспільної думки тодішньої ПНР (а особливо в середовищі польської діаспори) домінували погляди історичної неминучості об’єднання польських земель хоча б у кордонах часів Другої Речі Посполитої (1918-1939 рр.), саме Єжи Ґедройць взявся за підготовку співвітчизників до сприйняття дещо інших реалій і, зокрема, тих, що склалися після Ялтинської мирної конференції в лютому 1945 року.

Це лише сьогодні висновок про те, що Польща за жодних обставин не має претендувати на такі міста, як Львів, Гродно та Вільнюс, видається беззаперечним, звичним та цивілізованим з погляду сучасного уявлення про європейські кордони. Лише півстоліття тому поляки все ще сподівалися відновити свою колишню територіальну велич. Однак, щоб суттєво вплинути та зрештою реформувати суспільну думку потужної країни, довелося багато й довго працювати. Мало сказати, що це була титанічна праця, яка вимагала не лише мужності та визначної наукової ерудиції. Адже спротив діяльності «Культури» на чолі з Єжи Ґедройцем був різновекторним і достатньо потужним.

Чи стане Волинська трагедія кроком до розколу між Польщею та Україною? АналітикПолітичний аналітик проаналізував інформацію про те, що Сенат Польщі закликав Сейм назвати Волинську трагедію геноцидом.

Єжи Ґедройць не просто переконував своїх співвітчизників у тому, що майбутнє їх батьківщини всебічно залежить від позитивного розвитку відносин зі своїми східними сусідами. Він зумів показати європейську орієнтованість українців, їх спроможність до сталого державного розвитку, а також історично обумовлену приреченість українців та поляків жити в добросусідстві. Для цього редактору «Культури» довелося воскресити, а подекуди й перечитати заново чимало сторінок україно-польської історії. Саме завдяки Єжи Ґедройцю Європа, хоча й дуже поступово, але зламала сформований упродовж кількох десятиліть демонізований за сприяння більшовицької Росії образ Симона Петлюри. Саме завдяки Єжи Ґедройцю світ чи не вперше дізнався про масштаби українського «розстріляного відродження» – цілу плеяду самобутніх, проєвропейськи орієнтованих митців, художників, письменників доби українізації, загиблих у 30-ті роки ХХ століття в сталінських тюрмах.

Новітня історія сусіднього польського народу для нинішньої, орієнтованої на Європу України, залишається ще мало вивченою. А тому – не зовсім зрозумілою. Поки що українці залишаються в омані власних історичних ілюзій, подолати які дуже не просто, чим вдало користується ворог у своїй «гібридній» інформаційній війні. Нинішнє українське суспільство доволі схематично, епізодично та загалом поверхово знає власну історію новітньої доби. Що вже казати, коли йдеться про україно-польські відносини часів Ігнація Падеревського та Юзефа Пілсудського. Праця Єжи Ґедройця та могутній інтелектуальний вплив очолюваної ним «Культури» могли б стати прикладом для сучасного покоління української еліти. Справжньої, тієї, що спроможна визначати правильні напрями руху в майбутнє. Таке переосмислення спільної історії надало б справжності в євроінтеграційних прагненнях двох народів, а не лише додаткових балів різним політикам у їхньому постійному прагненні «розділяти та володарювати».

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»