Рух на зближення: як Україна отримала перший публічний сигнал для інтеграції в НАТО

Засідання парламентської асамблеї НАТО засвідчило чергові протиріччя між країнами-членами в питанні інтеграції України до Північноатлантичного альянсу.

Засідання парламентської асамблеї НАТО засвідчило чергові протиріччя між країнами-членами в питанні інтеграції України до Північноатлантичного альянсу. На порядку денному засідання консультативного міжпарламентського органу Альянсу були питання щодо ситуації в Україні та Сирії в контексті виникнення нових викликів для безпеки країн-членів.

Поки Росія та її союзники безцеремонно порушують спокій на Близькому Сході та Донбасі, в НАТО дотримуються всіх демократичних процедур для обговорення непростих питань. Зокрема, серйозні занепокоєння висловлюють у Туреччині: її повітряний простір порушують бойові літаки РФ, які беруть участь у конфлікті в Сирії. Фактично, конфлікт набирає обертів та переростає в міжнародний: нещодавно британські ЗМІ повідомили про знищення російських винищувачів ВПС Туреччини після того, як вони порушили повітряний простір останньої. Туреччина, як відомо, є членом НАТО з 1952 року. На засідання парламентської асамблеї НАТО були запрошені й народні депутати українського парламенту. Саме вони стали свідками чергових протиріч у питанні підтримки України всіма країнами-членами НАТО.

Внутрішні суперечки

Шлях України до НАТО – довгий та тернистий. Найближче Україна була до свого першого кроку щодо інтеграції в Північноатлантичний альянс у 2008 році. Саме під час саміту в Бухаресті тодішня українська делегація сподівалася отримати так званий План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Втім, вже вирушаючи на саміт, представники від України знали про відсутність єдиної позиції з приводу надання ПДЧ з боку впливових країн-членів НАТО. По-перше, стан української обороноздатності викликав аж занадто великий перелік питань навіть для такого кроку, як надання ПДЧ. По-друге, із рішучим протестом проти ПДЧ для України виступили делегації Франції та Німеччини. Безумовно, всі ці процеси відбувалися під пильним оком Росії, президент якої не стримував себе в публічних образах стосовно незалежності та суверенного статусу держави Україна.

Цього року на засіданні парламентської асамблеї НАТО ситуація могла би повторитися. Одним із результатів роботи асамблеї мало стати ухвалення резолюції «Солідарності з Україною». Під час підготовки документу найбільшу кількість поправок вніс представник німецької делегації Карл Ламерс. Деякі з них носили досить провокативний характер: применшували російський вплив на події на Донбасі та ігнорували тему окупації Криму. «Ламерс пропонує видалити пункт 8b резолюції із закликом до країн Альянсу продовжити надання тиску на Росію до тих пір, поки Москва не виконає всі свої зобов'язання по Мінських угодах і не зупинить окупацію українських територій, у тому числі – Криму. Замість цього німецький депутат пропонує обмежитись лаконічним «чинити тиск на обидві сторони до виконання Мінських угод». Таким чином анексія Криму ніби залишається в дужках або взагалі викреслюється», – повідомив про підступні плани німецького парламентаря представник української делегації на засіданні парламентської асамблеї НАТО народний депутат Мустафа Найєм.

Питання повернення Криму з-під окупації та відновлення суверенітету України має неабияке значення для будь-яких можливостей для нашої країни в майбутньому повноцінно інтегруватися в структури НАТО. Адже відомо, що існує одна досить специфічна вимога щодо вступу до Альянсу – країна-кандидат має не просто володіти певною територією, але й контролювати свої кордони. В цьому сенсі і події на Донбасі, і окупація Криму – досить серйозні перепони на шляху України до інтеграції в Альянс.

Незважаючи на те, що українській делегації на парламентської асамблеї НАТО таки вдалося відстояти принципові позиції у спільній резолюції «Солідарність з Україною», маємо констатувати досі відчутний геополітичний вплив Росії на позиції німецьких парламентарів. Більше того, в документі депутати парламентів країн НАТО закликали свої уряди розглянути можливість посилення економічних санкції для РФ у разі подальшого невиконання угоди про припинення вогню на Донбасі.

Втім, навіть на подібних засіданнях у НАТО досі плекають ілюзії стосовно відновлення діалогу з нинішнім режимом Путіна та «бачення єдиної і вільної Європи, в якій Росія грала б конструктивну роль». І хоч порівнювати різні історичні періоди не завжди коректно, подібного роду формулювання в офіційних заявах уже лунали в 30-х роках 20-го століття під час засідань міжнародної організації «Ліга націй» на адресу уряду нацистської Німеччини. Попри неприховану військову агресію щодо тодішніх європейських країн, лідери впливових держав до останнього намагалися втілити «політику умиротворення» гітлерівської Німеччини. Тоді як діяти потрібно було зовсім іншими методами.

Нові перспективи на вступ до НАТО?

Вже більше року тому парламентська асамблея НАТО ухвалила офіційне рішення припинити усіляку співпрацю із Росією. З цим рішенням пов’язане й подальше розірвання угоди РФ із Францією щодо поставки двох десантних кораблів «Містраль».

Вже у грудні 2014 року Верховна Рада ухвалила президентський закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості». Весною 2015 року Глава держави відповідним указом затвердив Стратегію національної безпеки, ухвалену на засіданні РНБО. Серед основних цілей стратегії є і підготовка до вступу в НАТО. Зокрема, згідно з текстом Стратегії, усе реформування Збройних сил України має відбуватися за стандартами НАТО.

Окрім резолюції щодо підтримки України, парламентська асамблея НАТО має ухвалити ще один документ – щодо посилення економічних санкцій та більш оперативного реагування на пропагандистську інформацію з російських ЗМІ. Експерти зазначають, що останні події за участю РФ та її активністю в Сирії не на жарт стурбували всіх країн-членів НАТО, тому цього разу реакція буде серйозною. «Туреччина чітко заявила, що не буде з цим миритися, й вимагає гарантій від РФ. Спільна реакція буде й від інших країн. Оскільки це стосується й країн, які межують з РФ навколо Балтійського регіону. Позиція НАТО щодо Росії чітка. Альянс уже розгорнув у шести країнах елементи штабу відповідно до п'ятої статті, де РФ визнана порушником. Посилюються сили швидкого реагування – з 13 до 30 тисяч. Щодня відбуваються навчання», – аналізує ситуацію віце-президент Атлантичної ради України Олег Кокошинський.

В українському уряді підтвердили готовність вступу до НАТО після реформування Збройних сил. «Вступ до Альянсу підтримує переважна більшість громадян України. Питання членства України в НАТО вимагає узгодженого рішення країн-членів Альянсу. Але ми можемо прискорити таке рішення. Ми повинні максимально посилити співпрацю з Альянсом і привести українські Збройні сили в повну відповідність із його критеріями та стандартами. Для вступу в НАТО потрібно мати тверду політичну волю. Таку волю має наш народ. Таку волю має уряд», – днями заявив прем’єр-міністр Арсеній Яценюк.

Про кращі перспективи таки стати членом НАТО говорять і дані соціологічних опитувань. У березні 2015 року в разі проведення відповідного референдуму, вступ до НАТО підтримали б більше 43% українців, проти проголосували б 33,4%. Вже в серпні нинішнього року підтримка ідеї вступу до Альянсу знайшла ще більше прихильників – за вступ до НАТО проголосували би 64% громадян. В різні роки більшість українців частіше висловлювалися за ідею вступу до ЄС та євроінтеграцію, проте приєднання до безпекового Північноатлантичного альянсу не сприймалося в суспільстві як хороша ідея. Наприклад, у 2010 році за даними кількох соціологічних опитувань, всього 20-23% громадян вважали вступ до НАТО ефективним методом гарантування національної безпеки.

Вочевидь, рішення парламентської асамблеї НАТО висловити підтримку Україні та засудити дії Росії мають не просто символічне значення. Це – своєрідний сигнал до подальших дій щодо проведення серйозної реформи армії та поглиблення співпраці з країнами Альянсу. Фактично, це перший публічний крок назустріч Україні в питанні євроатлантичної інтеграції після провалу ПДЧ у 2008 році.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло».