Відкликання депутатів: демократична практика чи партійний диктат?

«Слово і Діло» вирішило розібратися, що несуть у собі норми прийнятого закону про місцеві вибори, згідно з якими вводиться механізм відкликання партіями як місцевих депутатів, так і мерів міст.

Номінально новий закон про місцеві вибори дозволяє виборцям відчути справжнє свято демократії. Тут і змагання партійних брендів, і «відкриті» списки, і нібито рейтингова система висунення кандидатів від місцевих партійних осередків, і 30% квота для жінок. Але тріумф демократичного процесу народні депутати закріпили у нормах закону, які запроваджують механізм відкликання партіями як місцевих депутатів, так і мерів міст.

Суть нововведення полягає в тому, що виборці, які нібито незадоволені роботою місцевого депутата чи мера, повинні зібрати підписи, направити їх до територіальної виборчої комісії, а та, в свою чергу, зобов’язана передати їх політичній партії від якої висувався кандидат у депутати чи мери. Для відкликання потрібні підписи менше половини виборців від тієї кількості, яка взяла участь у виборах в конкретному окрузі або на виборах мера. А вже керівний орган партії може прийняти рішення про відкликання депутата та, фактично, замінити його іншою кандидатурою. На введення даної ініціативи наполягали саме представники фракції «Батьківщина».

Більшість експертів та народні депутати, які не голосували за даний закон, попереджають про небезпеку запровадження так званого «імперативного мандату». Адже така опція може остаточно закріпити диктат партійного керівництва та знівелює сам процес голосування. Фактично, на виборах 25 жовтня партії-переможці, які отримають мандати довіри на місцях, «зарезервують» їх за собою в радах на наступні 5 років. А от впродовж цього терміну у разі незгоди депутата із партійною позицією, можуть запросто змінити його на більш лояльного колегу зі свого списку. До речі, противники закріплення даної норми знайшлися майже в усіх фракціях коаліції. «Керівництво партій може відкликати депутатів рад усіх рівнів за надуманими підставами. Поводишся не так, як хоче Порошенко, Тимошенко чи Садовий – все, до побачення. Для цього достатньо зібрати мінімальну кількість підписів у окрузі», - написав в своєму блозі народний депутат від «Блоку Петра Порошенка» Сергій Лещенко. Його колега по фракції, нардеп Олександр Черненко, положення про імперативний мандат також назвав однією з причин, через яку не голосував за новий закон про місцеві вибори. «Цей проект був меншим злом у порівнянні з чинним законом, але після появи норми про можливість партій відкликати депутатів голосувати за це не міг», – пояснив пан Черненко.

Про суттєві негативні наслідки норми про відкликання депутатів говорять фахові юристи і члени ЦВК. Так, заступник голови ЦВК Андрій Магера попереджає про те, що Центральна виборча комісія взагалі не має розробленого алгоритму відкликання депутатів, а сам вважає дану норму закону шкідливою. «Складається враження, що це спосіб закріпачити депутата місцевої ради: поставити в залежність від позиції навіть не лідера місцевої організації, а всеукраїнської партії», – зазначив пан Магера. «Це несподівана норма. Вона виникла раптово з вуст голови профільного комітету, і за неї проголосували. З експертами її не обговорювали. Викликає занепокоєння, що політичні партії не зобов'язані відкликати свого депутата, навіть якщо люди і підписалися під цим, а лише можуть розглянути це питання», – вважає експерт із виборчого законодавства, керівник моніторингово-аналітичної групи «Цифра» Назар Бойко.

В західних демократіях принцип імперативного мандату, як правило, не застосовується. Єдине існуюче включення – можливість відкликання мандату депутата у верхній палаті парламенту Німеччини. Проте дана можливість не суперечить так званому принципу національного представництва, адже верхня палата ФРН Бундесрат формується не виборцями, а делегуються урядами федеративних земель.

Цікавою особливістю впровадження імперативного мандату в Україні є й те, що його механізм так і не знайшов законодавчого закріплення для народних депутатів, яких громадяни обирають в парламент. А от спроби поставити у залежність від партійного керівництва місцевих депутатів здійснювалися не раз, починаючи з 2007 року. На думку експертів, ініціатива закріплення даної норми погоджена на найвищому рівні – саме Президент і його команда бояться так званого процесу «тушкування» депутатів місцевих рад. Аби втримати партійний вплив, над депутатами місцевих рад весь час повинен нависати законодавчо закріплений дамоклів меч. З іншого боку, із проблемою політичного «тушкування» потрібно якось боротися, особливо якщо мова йде про пропорційну виборчу систему. «В Конституції, до якої ми повернулися, передбачено імперативний мандат. Якщо це позафракційний депутат, то нормально, що ти вступаєш до якоїсь партії, а потім вирішуєш вийти з неї. Проте, якщо ж ти вже пройшов за списком фракції, то маєш нести відповідальність», – вважає екс-нардеп Юрій Сиротюк.

Окрім партійного контролю, можливість відкликати депутата в будь-який час його каденції позбавить виборців відчуття відповідальності за свій вибір. Адже, в ситуації, коли громадяни обрали свого представника за певними критеріями, а потім розчарувалися його діями у місцевій раді, - відповідальність повинні нести самі виборці. Політична культура та розуміння відповідальності кожного громадянина за своє право віддати голос – поки що найкращі запобіжники для існування успішної представницької демократії.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»