Джерела контрреволюції або Як відбувається повзучий реванш попереднього режиму?

У всі історичні часи, після піднесення та сумбуру революції, настає період зневіри, який породжує реваншистські настрої. Не оцінюючи усіх факторів, варто визнати: контрреволюція в Україні можлива як ніколи.

«Будь-яку революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а користуються її плодами відверті негідники». Відомий вислів британського історика і філософа Томаса Карлейля в 19-му столітті не втрачає актуальності й нині. Історики знайдуть безліч аргументів на підтримку чи спростування того, чи можливо визначати події в Україні наприкінці 2013-го-початку 2014-го року терміном «революція». Втім, для більшості українців, чи то прихильників, чи то опонентів тих подій, Революція Гідності – вже доконаний факт.

У всі історичні часи, після піднесення та сумбуру революції, настає період зневіри, який породжує реваншистські настрої. Розуміння історичної справедливості трансформується не лише в учасників революції, які підтримували необхідність змін та реформ в Україні, але й у вчорашніх представників влади, яких грубо позбавили корупційного доступу до ресурсу. Не оцінюючи усіх факторів, варто визнати: контрреволюція в Україні можлива як ніколи. Її джерела знаходяться всередині українського суспільства, в тій його частині, яка не спроможна або не згодна на зміни. На жаль, події останнього року виявили найбільшу проблему революційних перетворень в Україні: у нинішньої влади, яка прийшла на хвилі боротьби із режимом колишнього президента Віктора Януковича, в кращому випадку просто відсутнє розуміння реформування країни. В гіршому – вони є тим самим «продуктом» системи, проти якої 30 листопада 2013 року на Майдан Незалежності й вийшли перші небайдужі протестувальники.

Розуміючи суть реваншистських тенденцій, у різні історичні епохи з такими проявами намагалися боротися. Згадаймо події Французької революції і якобінський терор, або славнозвісну боротьбу більшовиків із «гідрою контрреволюції», коли під час становлення нового правлячого режиму силою та розстрілами намагалися придушити думку інакодумців.

Щоправда, Україна живе вже в інші часи і позиціонує себе як демократичну державу. Тож, аби не йти шляхом більшовиків, нинішня влада взяла на себе зобов’язання проводити довгоочікувані реформи, аби продемонструвати свою відмінність та вірність ідеалам Революції Гідності. Втім, суттєвих змін не відбувається, натомість спостерігаємо за ситуативними, хаотичними кроками, які часто вражають суспільство своєю неоднозначною суттю. Звісно, подолати корупцію, миттєво покращити рівень життя – це довгострокові цілі, однак відсутність суттєвих трансформацій у суспільно-політичних «правилах гри» на тлі війни, карколомного падіння економіки та рівня життя, девальвації національної валюти, підвищення тарифів тощо впливають на настрої в суспільстві. Безумовно, знайдуться політики або зацікавлені групи, які спробують в неконструктивний спосіб використати такі тенденції собі на догоду. Тож наразі спробуємо проаналізувати, які умови для можливого реваншу контрреволюції існують вже зараз, або виникнуть впродовж найближчого часу:

  1. Неспроможність силових структур до системних розслідувань злочинів представників попередньої влади. Що це означає? Передусім, європейські країни-партнери не мають подальших юридичних підстав застосовувати санкції проти «стовпів» режиму екс-президента Віктора Януковича. Багато з них зараз переховуються (або просто ведуть непублічний спосіб життя) в Росії, не мають права на в’їзд до деяких країн ЄС, їхні рахунки в західних банках «заморожені». Втім, без професійного підходу, без розслідувань фактів корупції, зловживань та злочинів проти протестувальників під час Революції Гідності, ЄС не зможе, та й не захоче продовжувати накладені обмеження. Так, у звіті, оприлюдненому Міжнародною дорадчою групою, яка відстежувала хід розслідування українською владою злочинів проти учасників Майдану, скоєних у період із 30 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року, експерти дійшли висновків щодо непрофесійного підходу до викриття злочинів та затягування часу. А зовсім нещодавно в ЄС повідомили, що знімуть санкції з 7 високопосадовців часів президентства Віктора Януковича, якщо ГПУ не оголосить їм до 6 червня жодних підозр. Серед них: колишній прем’єр-міністр Микола Азаров, екс-нардеп Сергій Клюєв, екс-міністр освіти і науки Дмитро Табачник, екс-глава Мін'юсту Олена Лукаш, керівник СБУ в 2013-14 рр. Олександр Якименко, радник екс-президента Ігор Калінін. Це означатиме тільки одне: колишні високопосадовці матимуть можливість вільно користуватися власними коштами на рахунках в західних банках, залюбки фінансуючи певну контрреволюційну діяльність. А якщо по-простому – усіляко плюндруватимуть навіть ті паростки реформ, які вдалося виплекати за останній рік.

  2. «Опозиційні уламки» всередині країни. Колишні «регіонали», які не втекли за кордон разом з іншими представниками старої влади об’єдналися або ще збираються об’єднатися у нові політичні сили. Одна з них – «Опозиційний блок» – вже здобула прихильність виборців і отримала власну фракцію у 40 багнетів у нинішньому складі парламенту. Нинішня влада усіляко сприяє відродженню їхніх позицій, зокрема, не проводячи реформи виборчої системи, не змінюючи старий склад ЦВК. Місцеві вибори наприкінці 2015 року відбудуться за старим законодавством, що в купі з низькими рейтингами нинішніх провладних партій та реваншистськими настроями в східних та південних областях країни лише додадуть ваги «Опозиційному блоку». Крім того, у колишніх «регіоналів» зберігся значний фінансовий та медійний ресурс, а також вони будуть не проти «відкусити» певну кількість голосів від електоральної ніші КПУ.

  3. Блокада процесу люстрації. Недосконалість прийнятого парламентом закону «Про очищення влади» визнали навіть на міжнародному рівні. Зокрема, в грудні 2014 року представники Венеціанської комісії порадили внести поправки у закон. Прогалинами в законодавстві користуються судді, прокурори, чиновники різних рангів, які підпадають під дію закону про люстрацію. Оскаржуючи судовими позовами свої звільнення, вони блокують процес очищення влади, а значить – готові сприяти, чи, у разі необхідності, радо знайти спільну мову із представниками колишньої влади.

  4. Кадрова політика нинішніх провладних партій. Передусім йдеться про «Блок Петра Порошенка» та «Народний фронт». Кадровий голод особливо позначиться під час місцевих виборів-2015. Колишні члени «Партії регіонів» не просто нікуди не зникли, а й надалі намагатимуться знайти спільну мову із партійним керівництвом нинішніх політичних важковаговиків. Річ у тім, що партії не працюють за принципом плекання політичної традиції на основі певних ідеологічних підходів. Для просування партійного бренду потрібні гроші, а значить переконання грають не найважливішу роль. Так і відбудеться цього разу, адже поки що у партійному житті так і не змінилися «правила гри».

  5. Підготовлені диверсанти та агентура. Російська влада через своїх сателітів, квазідержавних утворень «ДНР»/«ЛНР», намагатиметься будь-що легітимізувати їхніх представників під час місцевих виборів. Напередодні виборів у парламенті лунатимуть заклики щодо прийняття окремого закону щодо проведення виборів на Донбасі, і саме в цьому питанні слід приділити особливу увагу нашим законотворцям, аби зменшити ризик потрапляння російської агентури у місцеві органи влади.

Олександр Радчук, спеціально для «Слово і Діло»